Розділ 7. Межа

Наступного вечора вони вирішили змінити локацію. Маркіян запросив Оксану до себе додому — «просто щоб попрацювати в спокійній обстановці, без кафе і зайвих вух». Вона погодилася, хоча внутрішній голос кричав, що це вже переходить межу «професійної співпраці».

Квартира Маркіяна на вулиці Франка виявилася несподівано затишною: багато книг, великий стіл біля вікна, стара гітара в кутку і величезний рудий кіт, який відразу вирішив, що Оксана — нові меблі.
— Його звати Борщ, — повідомив Маркіян, коли кіт голосно муркотів, вмощуючись у неї на колінах.
— Борщ? Серйозно?
— Він рижий і трохи злий. Підходить ідеально.

Оксана посміхнулася і почухала кота за вухом. Маркіян тим часом приніс дві чашки чаю і сів навпроти.
— Давай сьогодні без правок, — запропонував він. — Просто напишемо кожен свою версію наступної сцени, а потім обміняємося.

Сцена була про перший серйозний конфлікт героїв.
Оксана писала швидко, з азартом. Її героїня емоційно вибухала, говорила про почуття, про страх бути вразливою. Маркіян писав повільніше, іноді посміхаючись сам до себе.

Коли вони обмінялися ноутбуками, Оксана прочитала його версію і довго мовчала.
— Що? — насторожився він.
— Ти написав, що герой після сварки просто пішов на кухню і почав мити посуд, бо «так він заспокоюється». А потім сказав: «Якщо хочеш поговорити — я тут». Без драм. Без криків. Просто… по-людськи.

Маркіян знизав плечима.
— Бо саме так і роблять нормальні чоловіки, які не хочуть все зруйнувати.
Оксана відвела погляд у вікно. На вулиці вже горіли ліхтарі.
— Знаєш, іноді я заздрю твоїй версії, — тихо сказала вона. — У моїх книжках все завжди яскраво і болісно. А в тебе… спокійно і правильно.
— А я заздрю твоїй, — несподівано відповів він. — У тебе люди не бояться почувати. Вони кричать, плачуть, цілуються під дощем. У мене ж… всі тримають дистанцію. Навіть у вигадці.

Оксана підняла на нього очі. Маркіян дивився на неї серйозно, без звичної іронічної посмішки.
— Ти теж тримаєш дистанцію? — запитала вона.
Він довго мовчав. Борщ голосно муркотів на її колінах, ніби підганяв відповідь.
— Я намагаюся, — нарешті зізнався Маркіян. — Бо коли я її не тримаю, то зазвичай програю. А програвати мені не подобається.
— Навіть зі мною?
— Особливо з тобою.

Повітря між ними ніби стало густішим. Оксана відчула, як серце починає бити частіше. Вона поставила чашку і спробувала пожартувати:
— Обережно, Савицький. Якщо ти зараз скажеш щось щире, я можу подумати, що ти захворів.

Він усміхнувся, але посмішка була м’якою.
— Може, я й захворів. На одну дуже вперту авторку, яка відмовляється писати реалістично.
Оксана відчула, як щоки горять. Вона нахилилася вперед і тихо сказала:
— А може, ти просто боїшся, що якщо напишеш правду, то я дізнаюся, що ти не такий вже й цинік.

Маркіян теж нахилився. Між ними залишалося менше півметра.
— А ти боїшся, що якщо напишеш правду, то я дізнаюся, що під всім твоїм пафосом ховається нормальна, дуже приваблива дівчина, яка просто хоче, щоб її любили такою, як є.

Оксана завмерла.
На мить здавалося, що зараз станеться щось важливе. Але Маркіян раптом відхилився назад і потер обличчя руками.
— Бач? — сказав він з легкою іронією. — Я знову втік у сарказм. Звичка.

Оксана тихо засміялася, хоча серце все ще калатало.
— Нічого. У нас ще багато глав попереду. Може, в одній з них ти нарешті не втечеш.
— А ти?
— Я теж спробую.
Вони знову подивилися один на одного. І в цьому погляді вже не було чистої гри. Там було щось значно небезпечніше.