Розділ 6. Чернетка і реальність

Оксана вже почала підозрювати, що її життя перетворилося на один з тих романів, які вона сама ніколи б не наважилася написати. Надто неправдоподібно.

Вони знову сиділи в «Під синьою пляшкою». На столі лежали два ноутбуки, три порожні чашки і купа стікерів з їдкими коментарями.
— Ти серйозно хочеш, щоб герой після першого поцілунку сказав «ну що, нормально було?» — Оксана подивилася на Маркіяна поверх екрану з виразом глибокого страждання.

— А чому ні? — він знизав плечима, явно тішачись її реакцією. — Це чесно. Більшість чоловіків у цей момент думають саме про це. І ще про те, чи не залишився в них на зубах шпинат з обіду.

— Ти вбиваєш романтику. Жорстоко і цинічно.
— А ти її прикрашаєш, як новорічну ялинку. До того рівня, що вже не видно самої ялинки.
Оксана закотила очі, але не змогла стримати посмішку. Останнім часом вона ловила себе на тому, що посміхається частіше, коли він поруч. Навіть коли він її дратує.

Це небезпечно, Ксю. Ти починаєш звикати до його сарказму, як до кави зранку. А звикання — це перший крок до залежності.

— Добре, — сказала вона, набираючи текст. — Давай компроміс. Твій герой каже «ну що, нормально було?», а моя героїня відповідає: «Якщо це був твій максимум, то я в шоці, як ти досі самотній».

Маркіян прочитав і тихенько засміявся.
— О, це вже краще. Бач, ти теж можеш бути трохи злою. У тебе є потенціал.

— Дякую. Я роками тренувалася на тобі в уяві.
Він підняв брову.
— Тобто ти про мене думала?
— Тільки в контексті «якби я могла його вбити в книжці».

— Брешеш, — він посміхнувся так, що в кутиках очей з’явилися зморшки. — Ти думала про мене частіше. Зізнайся.

Оксана відчула, як щоки зрадницьки теплішають. Вона швидко відвела погляд на екран.
— Не переоцінюй себе, Савицький. Ти був просто неприємним фоном у моїй стрічці.

— Ага. Неприємним фоном, через якого ти два тижні не могла нормально спати, — він нахилився ближче. — Я бачив, коли ти читала мої пости. Ти відповідала на них досить стримано, а у думках хотіла мені помститися. Я майже чув.
— Ти занадто впевнений у собі.
— А ти занадто брешеш.

На кілька секунд між ними повисла тиша. Не незручна. Навпаки — надто комфортна. Оксана раптом зрозуміла, що вони вже не просто сперечаються про книгу. Вони фліртували. І робили це так природно, що страшно ставало.

Маркіян відкинувся на спинку стільця і серйозніше подивився на неї.
— Знаєш, що найстрашніше в нашій затії?
— Що?
— Що чим більше ми пишемо цю книгу, тим менше я розумію, де закінчується вигадка і починається реальність.

Оксана ковтнула. Це було чесно. Надто чесно для нього.
— І що будемо з цим робити? — тихо запитала вона.
Він довго мовчав, крутячи в руках ручку.
— Не знаю. Але я точно знаю одне: якщо ми продовжимо в такому темпі, то скоро замість спільної книги в нас вийде спільна криза середнього віку.
Оксана тихо засміялася.

— Ти завжди все зводиш до жарту?
— Не завжди, — він подивився їй прямо в очі. — Але коли мені по-справжньому страшно, то так. Звичка.
Вона не відвела погляд. І в цей момент зрозуміла, що броня Маркіяна тріщить уже голосніше. І що вона, здається, теж не проти, щоб її власна броня трохи потріскалася.

— Тоді давай домовимося, — сказала Оксана. — У цій книзі ми будемо чесними. Хоча б у чернетці.
Маркіян усміхнувся. Цього разу без жодної іронії.
— Домовилися. Але попереджаю: моя чесність може бути небезпечною для твоїх романтичних ілюзій.
— А мої ілюзії можуть бути небезпечними для твоєї саркастичної броні.

Вони одночасно посміхнулися.
І вперше за весь час Оксана подумала, що, можливо, найкраща історія — це та, яку пишуть удвох. Навіть якщо вона виходить зовсім не такою, як планувалося.