Розділ 5. Броня та тріщини

Наступні два тижні стали для Оксани справжніми емоційними американськими гірками. Вони зустрічалися майже щодня — то в кафе, то в бібліотеці на вулиці Стефаника, то просто гуляли центром і сперечалися про кожне речення майбутньої книги.

І що більше вони проводили часу разом, то чіткіше Оксана бачила: сарказм Маркіяна — це не просто стиль спілкування. Це ціла фортеця.
— Знаєш, що в тебе найгірше? — сказала вона одного вечора, коли вони сиділи на лавці біля Опери. — Ти ніколи не кажеш прямо, що думаєш. Завжди з крючком.

Маркіян посміхнувся своєю фірмовою посмішкою — тією, що одночасно приваблювала і дратувала.
— О, а ти, виявляється, ще й психолог-аматор. Клас. Скільки сеансів я тобі винен?
— Бачиш? Знову. Замість «мені неприємно, що ти це кажеш» — сарказм.

Він на мить замовк. Дивився на освітлену Оперу, крутив у руках паперовий стаканчик з уже холодною кавою.
— Прямо — це небезпечно, — тихо сказав він нарешті. Гумор у голосі майже зник. — Прямо можна отримати по болючому місцю. А сарказм… сарказм — це як удар ножем з м’якою ручкою. Формально болить, але ніби й не всерйоз.

Оксана повернулася до нього. Вперше за весь час він сказав щось без іронічної обгортки.
— А ти часто отримував по болючому місцю? — запитала вона вже без виклику.
Маркіян знизав плечима. Класичний захисний жест.
— Був один раз, коли я вирішив, що можна без броні. Закінчилося… не дуже. З того часу вирішив, що краще бути смішним, ніж вразливим. Смішних менше кидають.

Ось воно, — подумала Оксана. — Тріщина у стіні.
— А зі мною ти теж у броні? — запитала вона прямо.
Він подивився на неї довго. Так довго, що їй стало трохи незатишно.
— З тобою найважче, — чесно зізнався він. — Ти бачиш крізь неї. І це… лякає. Тому я жартую вдвічі більше.

 Щоб ти не подумала, що я серйозно до тебе ставлюся.
Оксана відчула, як серце стиснулося. Це було одночасно і зворушливо, і смішно, і страшно.
— Тобто ти два тижні мене поливав сарказмом, бо я тобі подобаюся? Класна логіка, Савицький.
— Найкраща, яку маю, — він усміхнувся, але вже м’якше. — Дивись, як це працює: якщо я пожартую, що твої герої надто ідеальні, ти смієшся і сперечаєшся. А якщо я скажу прямо «ти мені дуже подобаєшся, Оксана», то раптом все стане серйозно. І тоді можна програти.

Вона тихо засміялася і штовхнула його плечем.
— Ти ідіот.
— Такий варіант теж розглядав, — відповів він і теж штовхнув її у відповідь, тільки ніжніше.
На кілька хвилин вони просто мовчали. Це було нове відчуття — комфортне мовчання після такого щирого зізнання.
— Знаєш, що найсмішніше? — сказала Оксана. — Я, яка пише ідеальних чоловіків, закохуюся в того, хто принципово не хоче бути ідеальним.

Маркіян повернув голову до неї. У його очах було щось нове — тепла іронія без захисту.
— А я, який тролив твоїх ідеальних чоловіків два роки, сиджу тут і думаю: може, трохи пафосу в житті теж не завадить.

Він простягнув руку і обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя. Жест був таким природним і несподіваним, що Оксана завмерла.
— Тільки не пиши це в книжці, — тихо додав він. — Бо я буду змушений публічно це розкритикувати.

— Запізнився, — усміхнулася вона. — Уже записала в голові.
— Жорстока жінка.
— Саркастичний чоловік.
Вони одночасно розсміялися. І в цьому сміху вже не було стін. Лише маленька, ледь помітна тріщина, через яку почало просочуватися щось справжнє.

Коли Маркіян проводжав її додому, він уже не жартував так часто. А Оксана подумки усміхалася: виявляється, навіть найміцніша броня має слабкі місця. І їх, здається, знайшли.