Розділ 4. Спільна глава

Наступного ранку Оксана прокинулася з відчуттям, ніби вчора ввечері підписала угоду з дияволом. Тільки диявол був симпатичним, саркастичним і жив у Львові.

Я точно з глузду з’їхала. Погодитися писати книгу разом з чоловіком, який два роки мене публічно тролив? Це або найкраща маркетингова ідея в історії, або я просто хочу ще раз побачити його посмішку. Оксана, ти жалюгідна.

Вона встала, приготувала каву і відкрила ноутбук. Повідомлення від Маркіяна вже чекало:
«14:00 у «Під синьою пляшкою». Приноси свій пафос, я принесу реальність. Не запізнюйся, Крістал.»

Оксана мимоволі посміхнулася. Потім швидко відповіла: «Не називай мене так, інакше я принесу тільки сцени з поцілунками під дощем.»

Коли вона зайшла в кафе, Маркіян уже сидів за кутовим столиком з ноутбуком і двома чашками кави. Одна — для неї.
— Ти запам’ятав, яку я люблю? — здивувалася вона, сідаючи.
— Латте з вівсяним молоком і корицею. Я ж копірайтер. Деталі — моя робота.

Вони відкрили документи. Перша спільна глава мала починатися зі знайомства героїв. Класична ситуація: випадкова зустріч у кав’ярні.
— Давай я напишу свою версію, — запропонувала Оксана. — А ти потім свою.

За двадцять хвилин вона повернула екран до нього.
Маркіян почав читати вголос, іронічно підвищуючи голос на особливо «смачних» місцях:
— «Його погляд пронизував її наскрізь, ніби він бачив усі її таємниці…» Оксана, серйозно? Він що, рентген?
— Це називається хімія, — огризнулася вона, але вже посміхалася.
— Це називається перебільшення. Давай я покажу, як це виглядає в реальному світі.

Він швидко надрукував кілька рядків і повернув ноутбук.
Оксана прочитала і закотила очі:
— «Він подивився на неї, подумав, що вона симпатична, і сказав: «Привіт. Кава?» — Це все? Де емоції? Де напруга?»
— Напруга в тому, що він насправді нервує, але намагається цього не показати, — спокійно відповів Маркіян. — Реальні чоловіки не пронизують поглядами. Вони намагаються не розлити каву і не ляпнути щось дурне.

Оксана відкинулася на стільці і склала руки на грудях.
— Тобто в твоєму світі романтика помирає на рівні «привіт, кава?»
— Ні. Просто вона починається тихіше. А потім, якщо пощастить, стає чимось справжнім.

Він подивився на неї трохи довше, ніж було потрібно для літературної дискусії. Оксана відвела погляд першою.
Не смій червоніти. Він просто грає. Або ні? Чорт, я вже сама себе аналізую, ніби одну зі своїх героїнь.

Вони продовжили сперечатися ще годину. Кожне речення перетворювалося на маленьку війну. Маркіян висміював її надмірну драматичність, вона — його занадто приземлену прямоту. Але поступово текст почав жити. Дві версії однієї сцени лягали поруч, як дві сторони однієї медалі.

— Знаєш, що найсмішніше? — раптом сказав Маркіян, коли вони зробили паузу. — Я думав, що ти будеш дуже пафосною в житті. А ти… нормальна. Навіть смішна.
— А я думала, що ти просто злий троль з тіктоку, — парирувала вона. — А ти… майже терплячий.
— Майже?
— Майже. Ти все ще називаєш мої тексти «перебільшенням».

Вони розсміялися одночасно. І в цей момент Оксана зрозуміла, що проблема більша, ніж вона думала. Їй подобалося з ним сперечатися. Подобалося, як він слухає. Подобалося, як він часом затихає і просто дивиться на неї, ніби намагається зрозуміти щось важливе.

Коли вони виходили з кафе, вже сутеніло. Маркіян запропонував провести її додому.
— Не треба, — сказала вона. — Я сама.
— Знаю. Але я все одно проведу. Це не пафосний жест. Просто… холодно.

Вони йшли вулицею і мовчали. Вперше за весь день мовчання не було незручним.
Біля під’їзду Оксана зупинилася.
— Дякую за сьогодні. Було… цікаво.
— Це комплімент від Крістал Вайт? Я вражений, — він усміхнувся.
— Не звикай. Завтра я знову буду тебе критикувати.
— Чекаю з нетерпінням.

Він зробив крок назад, ніби не хотів затягувати момент.
— На добраніч, Оксана.
— На добраніч, тролю.
Вона піднялася сходами, зайшла в квартиру і зачинила двері. Потім сперлася на них спиною і тихо засміялася.
Я в біді. Великій, романтичній, іронічній біді.
Бальзак на підвіконні дивився на неї з осудом, ніби знав усе наперед.