Розділ 3. Кава, критика та угода

Дощ за вікном уже не просто йшов — він влаштовував справжню львівську драму. Оксана дивилась, як краплі стікають по склу, і думала, що навіть погода сьогодні вирішила пожартувати над нею.

Я сиджу навпроти свого найбільшого інтернет-недруга, п’ю вже третю каву і… мені не хочеться тікати. Це або початок чогось прекрасного, або я просто дуже самотня. Третє, мабуть, найімовірніше.

— То що, — Маркіян відкинувся на стільці з задоволеним виглядом людини, яка щойно виграла невелику битву, — починаємо розбір польотів? Чи будемо вдавати, що ми цивілізовані люди і спочатку поговоримо про погоду?

Оксана звела брову.
— Погода в нас і так чудова. Дощ, як у всіх моїх книжках. Ідеально для драми. Давай одразу до справи. Яка саме сцена в третій книжці тебе так сильно образила?

Маркіян потер підборіддя, ніби збирався з думками. Його очі весело блищали.
— Там , де твій головний герой після сварки стоїть під дощем і каже: «Я не можу без тебе дихати, ти — мій кисень». Серйозно, Оксана. Чоловік після сварки зазвичай думає про пиво і про те, як би не забути купити хліб. А не про кисень.

Оксана мимоволі засміялася. Голосно. Так, що пара за сусіднім столиком озирнулася.
— Ти хочеш сказати, що мої герої надто романтичні?
— Ні. Я хочу сказати, що вони надто ідеальні. Реальний чоловік після сварки максимум напише «вибач» о другій ночі і додасть мем з котом. А ти в нього цілі монологи про вічне кохання.

— Бо читачкам це подобається, — захистилася вона.
— Читачкам — так. А я, як представник протилежної статі, відчуваю професійну образу за весь чоловічий рід.

Оксана прихилилася ближче і з іронічною посмішкою запитала:
— Тобто ти пропонуєш мені писати реалістичніше? Щоб герой після поцілунку сказав «ну що, піца?» замість «ти перевернула мій світ»?

Маркіян розсміявся. У нього був приємний сміх — низький, щирий, без фальші.
— Я б прочитав таку книжку. Особливо якщо героїня потім відповіла б: «Піца — так, але тільки з анчоусами, і ти платиш».

Вони ще хвилин двадцять сперечалися. Легко, без злості. Оксана відчувала, як усередині неї одночасно кипить обурення і… азарт. Ніби вона вперше за довгий час зустріла достойного опонента.

Він мене дратує. Дуже. Але дратує так, що хочеться продовжувати розмову до ранку. Це небезпечно, Ксю. Дуже небезпечно.

Коли офіціант приніс рахунок, Маркіян швидко його перехопив.
— Не треба, — сказала Оксана. — Я сама заплачу.
— Знаю, що можеш. Але сьогодні я. Вважай це вибаченням за два роки тролінгу.

Вони вийшли на вулицю. Дощ трохи вщух, але все одно мрячив. Площа Ринок блищала вогнями ліхтарів.
— І що тепер? — запитала Оксана, піднімаючи комір куртки. — Розходимося і робимо вигляд, що нічого не було?

Маркіян зупинився і подивився на неї. У його погляді було щось нове — не просто іронія.
— А ти хочеш розійтися?
Хочу. І не хочу. І це найгірше.
— Я ще не вирішила, — чесно відповіла вона.

— Тоді в мене є пропозиція, — він усміхнувся . — Видавництво давно хоче від мене щось «свіже і сучасне». А від тебе — щось «більш реалістичне». Що, якщо ми напишемо книгу разом?
Оксана зупинилася посеред вулиці.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Ти пишеш свою версію. Я — свою. Одна історія, дві точки зору. Без прикрас. З усім сарказмом і реальністю, яку ти так не любиш. А потім подивимося, хто з нас має рацію.

Вона довго мовчала. Ідея була божевільною. І геніальною. І дуже небезпечною.
— І ти готовий витримати мій «пафос»?
— А ти готова витримати мою «занудну реальність»?
Оксана простягнула руку.
— Угода. Але з умовою: якщо ти хоч раз назвеш мій текст «театральним», я публічно скажу, що ти плакав над фіналом моєї другої книжки.

Маркіян потиснув її руку. Довше, ніж потрібно для ділової угоди.
— Домовилися. І я не плакав. У мене просто щось в око потрапило.
Вони йшли вулицею Коперніка в бік її будинку. Дощ тихо падав, а Оксана думала, що це, мабуть, найдивніший перший день знайомства в її житті.
І, здається, найкращий.

Тільки б не закохатися в свого критика. Бо тоді точно доведеться писати продовження. І цього разу — без права на вигадку.