Розділ 1. Мій особистий троль

Оксана Верещак ненавиділа слово «реальність» більше, ніж невдалі фінали своїх книг.

За вікном її маленької квартири на вулиці Коперніка тихо падав львівський дощ — той самий, який у її книжках завжди ставав ідеальною декорацією для першого поцілунку, у книжках. У житті він просто псував замшеві черевики та настрій.

— Ксю, ти мене чуєш? — голос мами в телефоні лунав так, ніби вона стояла прямо за спиною. — Тобі вже тридцять два. Тридцять два! У твоєму віці я вже тебе виховувала.

— Мам, я виховую своїх персонажів. Це теж робота, — буркнула Оксана, не відриваючись від ноутбука.
На екрані її остання героїня саме тремтіла в обіймах високого темноволосого чоловіка з «пронизливим поглядом, у якому читалася влада і пристрасть».

 Оксана дописала речення і зітхнула. Якби ж то в реальному житті чоловіки мали хоч половину такої харизми і хоч десяту частину вміння тримати паузу.

— А коли ти вже напишеш книжку про нормального чоловіка? — не вгавала мама. — Не про цих твоїх мачо, а про лікаря чи вчителя. І щоб одружився.
— Мам, мої «мачо» годують мене вже п’ятий рік. І тебе, між іншим, теж.
— То й що? Гроші є, а онуків немає.

Оксана закотила очі так сильно, що майже побачила свого лоба. Розмова закінчилася традиційним «ну подумай» і короткими гудками.

Вона відкинулася на спинку стільця і подивилася на екран. Крістал Вайт — її псевдонім — знову мала вийти в топ. Читачки обожнювали. Критики — ні. А один особливо уїдливий тип у тіктоці вже другий рік називав її книги «казки для тих, хто боїться справжніх стосунків». Ксю іноді читала його розбори просто так — для підвищення імунітету.

Вона відкрила застосунок для знайомств. Преміум-версія, яку вона купила після чергової маминої лекції. Профіль був максимально чесним для людини, яка заробляє на вигадках:
«Пишу книжки про кохання. У реальному житті шукаю того, хто не злякається, що я можу описати його в наступній главі. Люблю каву, дощ і тих, хто вміє сміятися над собою.»

Збігів було чимало. Більшість починали з «Привіт, красуне» або надсилали фото своїх автомобілів. Але сьогодні ввечері з’явився один новий.
Маркіян, 34 роки.
Фото: високий чоловік у світлій сорочці стоїть на тлі старого львівського будинку і трохи іронічно посміхається. Ніби знає якийсь секрет, яким не збирається ділитися одразу.

Опис профілю був коротким:
«Не вірю в романтику з книжок. Вірю в чесність, хороший гумор і каву без цукру. Якщо ти шукаєш принца на білому коні — я не твій варіант. Якщо шукаєш людину — можемо поговорити.»

Оксана усміхнулася. Нарешті хтось, хто не намагається здаватися ідеальним.
Вони переписувалися майже два тижні. Кожного вечора. Іноді до третьої ночі. Маркіян писав легко, з іронією, але без злості. Розповідав про свою роботу копірайтера, про те, як ненавидить пафосні слогани і як любить старі книжки. Запитував про її роботу, але не наполягав. Коли вона пожартувала, що пише романтику, він відповів: «Головне, щоб ти не змушувала мене читати це вголос».

Ксю ловила себе на тому, що посміхається телефону частіше, ніж за останні три роки.
І ось сьогодні мала бути їхня перша зустріч.
Вона стояла перед дзеркалом у своїй улюбленій бежевій сукні і намагалася переконати себе, що це просто кава. Не доля. Просто кава.

— Ти нормальна людина, — сказала вона своєму відображенню. — Ти просто зустрічаєшся з нормальним чоловіком. Без драм. Без тропів.
Останнє речення прозвучало так фальшиво, що навіть її котяра Бальзак, який спав на підвіконні, підняв одну брову (ну, наскільки коти вміють це робити).

Площа Ринок зустріла її мокрим бруківником і запахом кави з «Світлиці». Маркіян уже чекав біля фонтану. Високий. Саме такий, як на фото. Сіра куртка, трохи скуйовджене волосся і та сама іронічна посмішка.
— Оксана? — він ступив крок назустріч.
— Вона сама. Без псевдонімів сьогодні, — усміхнулася вона.
— Добре. Бо з псевдонімами в мене складні стосунки.

Вони зайшли в кафе. Замовили каву. Розмовляли про Львів, про дощ, про те, як важко знайти нормальну книгарню, де не продають тільки бестселери. Все було… правильно. Занадто правильно.

Аж поки Маркіян не поставив чашку і не подивився на неї з тією самою посмішкою, тільки тепер у ній з’явилася якась грайлива гострота.
— Знаєш, я довго думав, чи казати це на першій зустрічі… — почав він.

Серце Оксани стиснулося. «Зараз скаже, що має дівчину. Або що передумав. Або…»
— Ти Крістал Вайт, правда?
Чашка в її руці здригнулася.
— Звідки…
— Я впізнав стиль, — він знизав плечима. — І фотографію в профілі. Ти трохи змінила ракурс, але очі ті самі.

Оксана відчула, як щоки починають горіти. Вона поставила чашку і випросталася.
— І що? Прийшов вивести мене на чисту воду?
Маркіян відкинувся на спинку стільця і тихо засміявся. Сміх був приємний, але в ньому чулася та сама іронія, яку вона вже десь чула.

— Ні. Я прийшов на побачення з цікавою дівчиною, з якою два тижні нормально спілкувався. Просто… життя іноді має дуже поганий сценарій.
Він зробив паузу і додав, дивлячись їй прямо в очі:
— До речі, особливо сильно мені не сподобалася сцена з поцілунком під дощем у твоїй третій книжці. Занадто пафосно. Реальні чоловіки так не вміють.

Оксана звела брови.
— А ти, значить, експерт?
— Я просто читач. Дуже чесний читач.
Вона відчула знайоме бойове подразнення, яке завжди з’являлося, коли хтось критикував її тексти.
— Тоді, може, варто було б написати мені відгук, пане критик, замість приходити на каву?

Маркіян усміхнувся ширше.
— Я й писав. Багато разів. Під іншим ніком.
Повільно, як у поганому сні, Оксана почала складати пазл.
Тікток. Їдкі розбори. Гострий язик. «Авторко, ти точно ніколи не спілкувалася з живим чоловіком?»

Вона відкинулася назад.
— Ти той самий троль?
Маркіян підняв чашку, ніби проголошуючи тост.
— Увесь цей час. Приємно познайомитися наживо, Крістал.
Дощ за вікном посилився. Ідеальна декорація.