Як на портреті

Ми сиділи на задньому сидінні таксі. За вікном миготіли приватні будинки, і це змусило мене задуматися над швидкоплинністю життя. Як там Майкл? Із останніх новин, які доходили до мене, було відомо лише те, що його перевели з реанімаційного відділення, але він досі в лікарні. Потрібно буде відвідати його найближчим часом, але так, щоб не зіткнутися з Олівією, бо попереднього візиту мені вистачило з головою.

Не те щоб я забула про зраду, але два роки разом неможливо викинути так просто, до того ж я б хотіла розпитати Майкла про ту аварію. Можливо, він уже щось згадав?

Від думок про Майкла мене відволікла Ліза. Вона якраз крутила в руках наші телефони, які ще зранку привіз до будинку Стівен. Застосунок із ШІ-терапевтом було видалено у нас обох, ніби його там ніколи й не було.

— Емілі, щось мені підказує, що на цьому все не закінчиться, — тихо промовила Ліза, не зводячи очей з екрана. — Стівен — непростий хлопець, і тобі потрібно бути з ним дуже обережною.

— Дякую, що турбуєшся про мене, — я торкнулася її руки на знак вдячності. — Я буду обачною і дбатиму про власну безпеку.

Таксі плавно загальмувало біля мого під’їзду. Я глянула на подругу.

— Зайдеш до мене чи поїдеш до себе?

— Мабуть, поїду додому, — втомлено посміхнулася вона. — Шалено скучила за власним ліжком. Давай зідзвонимося вже після твого побачення зі Стівеном? Розкажеш, як усе пройшло.

— Домовилися, — кивнула я й вийшла з машини.

Попереду був важливий вечір, і мені потрібно було підготуватися. З цими думками я піднялася на свій поверх. Прямо на килимку біля порога стояла величезна біла коробка, перев’язана лавандовою стрічкою.

Підійшовши ближче, я помітила під бантом конверт із поміткою «Від Стівена», всередині якого була записка: «Ідеальне вбрання для ідеальної дівчини. Ти ощасливиш мене, якщо одягнеш це на наше побачення».

Подарунки зазвичай мають радувати того, хто їх отримує, але цей чомусь викликав неприємні відчуття — ніби тебе намагаються контролювати й не дають обрати навіть таку річ, як вбрання. З важким серцем я занесла коробку до квартири, адже не розпаковувати ж її просто на порозі.

Тільки зачинивши двері, я нарешті наважилася підняти білу кришку. Серед шовкового паперу лежав повністю готовий, розкішний образ: елегантна вечірня сукня кольору нічного неба з вишитими срібними зорями по низу та туфлі глибокого чорного кольору.

Я обережно дістала вбрання і приклала його до себе. Навіть без примірки було видно, що розмір підібрано ідеально.

«Він навіть знає мій розмір», — промайнуло в голові. Схоже, він давно все спланував, і від цього усвідомлення на шкірі з’явилися сироти.

Потрібно було зібратися з силами й набрати Стівена, щоб подякувати за подарунок і заодно уточнити, о котрій годині він заїде.

— Стівене, привіт! — я намагалася, щоб мій голос звучав якомога радісніше. — Я щойно відкрила твою коробку... Боже, це просто неймовірно! Колір сукні дивовижний, у мене просто бракує слів! Дякую тобі величезне.

— Емілі, мені приємно це чути, — у його голосі відчувалася задоволена посмішка. — Я справді старався для тебе. Сподіваюся, з розміром не помилився?

— Розмір підібрано ідеально, — відповіла я. — До речі, я хотіла уточнити: о котрій годині ти заїдеш по мене?

— Столик заброньовано на восьму вечора. Я буду біля твого під’їзду о пів на восьму, добре?

— Чудово, до зустрічі, — промовила я, і виклик завершився.

Стівен не збрехав. Рівно о 19:30 його чорний пікап відчинив свої двері для мене. В машині відчувався запах сандалового дерева з нотками бергамоту та тихо звучала музика.

Усю дорогу Стівен розповідав, як йому пощастило забронювати столик у такому розкішному закладі, й нахвалював страви молодого шеф-кухаря, якого знав особисто.

Коли ми приїхали, Стівен сам відчинив дверцята автомобіля й галантно подав мені руку. Лише тоді я змогла роздивитися його вишуканий смокінг і про себе зазначила, що у Стівена хороший смак не лише на жіночі речі.

Офіціант зустрів нас біля входу й упевнено провів через розкішну залу до нашого столика під кришталевою люстрою. Я вже готова була попросити принести меню, але Стівен мене зупинив.

— Емілі, я вже про все домовився заздалегідь, — м'яко промовив він. — Шеф приготує для нас свої особливі авторські страви. Я упевнений, що тобі все сподобається.

Я подякувала, та всередині знову прокинулося знайоме почуття липкого контролю, який почався з сукні й продовжився тут, у ресторані.

Попри все, я вирішила розслабитися та спробувати отримати задоволення від їжі та напоїв. У розмові зі Стівеном я щиро зауважила, що страви та вино підібрані просто ідеально. Крім того, я з посмішкою додала, який він сьогодні гарний у своєму смокінгу, і невимушено запитала:

— Стівене, а хто прищепив тобі такий витончений смак?

Він ніжно посміхнувся, і в його очах промайнув ностальгічний блиск.

— Моя покійна матір, — відказав він, роблячи ковток вина. — Саме вона вклала найбільше в моє виховання. Я завжди отримував від неї все найкраще. Вона вміла бачити справжню красу.

Стівен на мить замовк, уважно розглядаючи мою темно-синю сукню, а потім поглянув мені прямо в очі й стиха додав:

— Знаєш, Емілі... я впевнений, що з тебе вийде ідеальна дружина.

Від цих слів мені стало ніяково. На щастя, Стівен це помітив і одразу ж змінив тему:

— Слухай, ми сьогодні обоє виглядаємо приголомшливо. Давай зробимо спільне фото на згадку про цей вечір?

— О, чудова ідея! — підтримала я. — Я якраз обіцяла Лізі відправити знімок із ресторану, вона так хотіла побачити мою сукню.

Стівен наблизився, обійняв мене за плечі, й камера його телефона спалахнула. Фотографія вийшла чудово і я одразу відправила її Лізі.

Вечір добігав кінця, коли Стівен раптово дістав із кишені смокінга червоний оксамитовий футляр і простягнув його мені.

— У мене давно не було такого приємного вечора, тому я хочу на знак подяки вручити тобі цей кулон у вигляді серця, — з цими словами він відкрив коробочку.