Прихована таємниця

Стівен явно не очікував такої пропозиції. Він кілька хвилин розглядав візерунки на своїй чашці, поки наважився глянути на мене.

— На побачення? — Стівен уважно вдивлявся в моє обличчя, намагаючись зрозуміти, чи я не жартую. — Емілі, це… дуже несподівано. Кожен чоловік, який би опинився зараз на моєму місці, був би безмежно радий такій можливості. Проте я дуже відповідально ставлюся до стосунків, тому мені потрібен час, щоб усе обміркувати. Ти ж не образишся на мене за це?

В повітрі відчувалася напруга, потрібно було терміново діяти.

— Ой, Стівене, ну чому я маю ображатися? — я невимушено засміялася й легенько торкнулася його передпліччя. — Це ж лише перше побачення. Воно ні до чого тебе не зобов'язує. Сходимо кудись увечері, поговоримо... Це просто хороша можливість пізнати одне одного краще. А якщо раптом ми зрозуміємо, що між нами немає іскри, то завжди можемо залишитися хорошими друзями. Хіба ні?

Здається, спрацювало. Стівен розслабився і навіть посміхнувся.

— Ну... чому б і ні, — погодився він, і його голос знову почав звучати впевненіше. — Давай сьогодні ввечері. Я заїду за тобою.

Згадавши, що на кухні також є Ліза, Стівен відкашлявся і звернувся до нас обох:

— До речі, оскільки головну проблему усунуто, ви можете повертатися. Скільки часу вам потрібно, щоб зібрати речі?

— Ой, ні-ні, Стівене, їдь без нас, у тебе ж кав’ярня, і відвідувачі чекатимуть, — м'яко зупинила його Ліза. — Ми спокійно приймемо тут душ, зберемося і ближче до обіду викличемо таксі. Ти ж не хочеш пояснювати перехожим, чому з твого автомобіля виходить дівчина в піжамі?

— Гаразд, дівчата, домовилися, — посміхнувся він. — Чекаю на твій дзвінок, Емілі. До вечора.

Лише коли Стівен поїхав, ми змогли видихнути з полегшенням.

— Емілі, нам потрібно ще дещо зробити, поки ми в цьому будинку, — порушила тишу Ліза.

— Ти про пошук доказів? — здогадалася я.

— Чекати не можна, — Ліза рішуче підвелася з крісла. — У нас є лише кілька годин. Якщо це справді будинок його дідуся, то Стівен мав хоча б канікули проводити тут. А отже, є шанс знайти щось корисне.

Ми вирішили розділитися. Це давало нам можливість оглянути більше кімнат за меншу кількість часу.

Ліза підійшла до пошуків із більшим ентузіазмом. Свого часу вона дуже захоплювалася детективами й була впевнена, що отримані з книг та фільмів знання їй допоможуть. Я ж була налаштована скептично, оскільки розуміла: будинок до нашого приїзду «підготував» Стівен, а отже, все важливе він міг забрати з собою або надійно сховати.

Спочатку ми оглянули кухонні меблі та книжкові полиці у вітальні, потім перевірили матраци й подушки. Одна з кімнат візуально скидалася на дитячу, тож ми вирішили оглянути її прискіпливіше. Під ліжком знайшли кілька коробок з особистими речами. Там було повно зламаних іграшок, вирізок із модних тоді журналів, а також шкільні фотографії.

Минуло майже дві години, а ми й досі не виявили нічого суттєвого.

— Лізо, ми даремно витрачаємо час, — сказала я, безсило опустившись на стілець. — Пропоную зупинитися і подумати ось над чим: де б ти сама ховала речі, які вважала справжнім скарбом?

Ліза на хвилину замислилася.

— Емілі, а ти права. У дитинстві я обожнювала гратися на горищі, і, звичайно, там була моя таємна схованка. В цьому будинку воно теж має бути!

На наше щастя, за великим сімейним портретом ми знайшли вхід на горище.

Нас зустріли круті дерев’яні сходи, вкриті товстим шаром пилу та павутиння.

Схоже, сюди давно ніхто не заглядав. Довелося діяти максимально обережно, щоб не залишити помітних слідів нашого перебування.

Повсюди стояли речі, які роками ховали від людських очей: зв’язки засушених лікарських трав, старий настінний годинник із зозулею, що давно зупинився, зламані стільці з обдертою оббивкою та оберемки пожовклих газет, зв’язаних мотузками.

Посередині горища височіла величезна дерев'яна скриня, схожа на ті, в яких колись зберігали придане. Іржавий замок піддався без особливих зусиль.

Серед старого одягу, майже на самому дні, лежав фотоальбом. Цікаво, чому його вирішили так надійно приховати? Коли я відкрила першу сторінку, то пережила справжній шок. На всіх знімках були ми з Майклом.

— Лізо, ти теж це бачиш чи мої очі мене обманюють? — мій голос звучав розгублено. — Чому ці фотографії тут? Хто нас знімав і навіщо?

— Еміліє, все набагато гірше, ніж я могла собі уявити, — промовила Ліза, гортаючи сторінки. — Стівен довгий час стежив за тобою. Не здивуюся, якщо й застосунок він використовував лише для того, щоб зблизитися.

Після цих слів я не витримала і заплакала. Ліза розуміла, що мені потрібен час, тому мовчки чекала поруч.

Коли ж нарешті емоції вщухли, Ліза взяла моє обличчя обома руками й повернула до себе.

— Ти сильна та смілива, і ми впораємося з цим разом, чуєш? — впевнено сказала вона. — А зараз нам потрібно повернути фотоальбом до скрині, спуститися вниз та викликати таксі.