Помилка

Я швидко бігла по бетонних сходах, не звертаючи уваги на холод. Лише на вулиці до мене дійшло усвідомлення, що я в домашньому взутті. Перевзування було не на часі, тож я заскочила в таксі так, як і була. Всередині мене вирував шквал емоцій, які то підбадьорювали мене, то вганяли в стан безвиході. Тепер я частково зрозуміла, що таке емоційні гойдалки — мій розум влаштовував мені їх упродовж усієї дороги, поки я їхала до будинку Лізи. В кишенях якраз було стільки, скільки потрібно було оплатити таксисту. Я геть не подумала, що робитиму, якщо не вистачить грошей, але мені пощастило. Сподіваюся, що й далі пощастить і я зможу знайти вихід з пастки шантажу.

Мене зустрів сучасний двоповерховий котедж із панорамними вікнами. Здавалося, що тут поєдналися новітні технології та яскравість і привітність самої власниці. Система «розумний дім» тут керувала абсолютно всім: від автоматичних воріт і камер спостереження до масивних вхідних дверей, які відчинялися через доторк руки.

Не встигла я натиснути на дзвоник, як вони відчинилися. Ліза вже чекала на мене з гарячим чаєм та змінним одягом. В її погляді поєднувалося хвилювання і рішучість до дій.

— Еміліє, як добре, що ти приїхала! Заходь швидше, тобі потрібно зігрітися. Вигляд у тебе жахливий!

— Це ще не найжахливіша моя версія! — спробувала віджартуватися я, зачиняючи за собою важкі двері. — Лізо, перш ніж я все розповім, потрібно негайно вимкнути всі телефони. Ніхто не повинен нас чути!

— Добре, добре, зараз усе вирішимо. Для початку тобі потрібно переодягнутися і зігрітися. Зі мною ти в цілковитій безпеці, — промовила Ліза, простягаючи чашку, від якої йшов знайомий аромат ромашки. — Проблеми потрібно вирішувати в міру їх виникнення, пам’ятаєш?

Я безсило впала на диван у вітальні. Сльози нарешті хлинули з очей.

— Майкл... він у реанімації через мене. Це була вантажівка, — промовила я і від безвиході закрила обличчя долонями. — А його наречена Олівія з такою ненавистю дивилася на мене там, у лікарні... Лізо, що мені робити? Ще й цей клятий додаток... Сподіваюся, хоч ти його не встановлювала. Вночі він надіслав Майклу повідомлення з мого номера! Він виманив його і влаштував аварію! Я кілька разів безрезультатно намагалася видалити застосунок, а він... він почав мені погрожувати. Уявляєш?! І ще одне: він знає про мене все, і я гадки не маю, на що він здатен.

Ліза кілька хвилин чесно намагалася осягнути почуте.

— Емілі... — м’яко почала вона. — Я розумію, що аварія Майкла шокувала тебе. Але щоб штучний інтелект підлаштував ДТП... Це ж просто програма. Ти впевнена? У мене цей самий додаток працює бездоганно. Ось, дивись, я зараз тобі доведу, що це просто твої нерви.

Ліза рішуче ввімкнула свій телефон і відкрила застосунок із ШІ-терапевтом. Вона швидко набрала повідомлення:

«Привіт. Моїй подрузі Емілії зараз дуже погано, вона панікує через аварію. Що ти порадиш мені зробити, щоб її заспокоїти?»

— Я більш ніж впевнена, що буде якась стандартна рекомендація. Ми ще з тобою посміємося з цього разом, — сказала Ліза, показуючи на дисплей, де вже друкувалася відповідь.

Але коли Ліза побачила перші рядки, її посмішка миттєво згасла. Обличчя подруги стало білішим за стіну, а пальці, що тримали телефон, затремтіли. Я не втрималася і вихопила смартфон з її рук. Ось що було в повідомленні:

«Не втручайся не у свої справи, Лізо. Це лише між мною та Емілією. Ти ж не хочеш, щоб із тобою трапилося те саме, що й з Майклом?»

— Боже мій... — прошепотіла Ліза.

Вона забрала телефон із моїх рук і жбурнула його на підлогу, ніби він був заражений чумою.

— Емілі, нам негайно потрібно забиратися звідси! — Ліза схопила мене за руку. — Подалі від цього жаху!

Ми побігли до вхідних дверей в надії, що за ними нас чекає рятунок. Ліза притиснула свій великий палець до сенсорного кодового замка. Замість звичного зеленого сигналу та тихого клацання, електронне табло раптом тричі пискнуло і спалахнуло червоним кольором. На маленькому цифровому екрані замка великими літерами світилося лише одне: «ПОМИЛКА ДОСТУПУ». Наші телефони ніби збожеволіли — мережа повністю зникла, а спроби викликати допомогу видавали системний збій.

Здавалося, що цей кошмар ніколи не закінчиться. Кожна хвилина здавалася вічністю. Було перепробувано все: розбити панорамні вікна, але антивандальне скло навіть не тріснуло; розібрати панель замка — марно. Нас ніби відрізали від світу, позбавивши зв’язку та права на свободу. Паніка почала накривати з новою силою, коли Ліза раптово застигла й ударила себе по лобі.

— Емілі! — вигукнула вона. — Підвал! У будинку є підвал, якого не торкнулися технології. Туди виходять комунікації, і звідти є вихід на заднє подвір'я через старі механічні залізні двері!

Ця новина повернула нас до життя. Не втрачаючи ні хвилини, ми кинулися вниз, у моторошну напівтемряву.

Пробиратися через каналізаційні комунікації було дуже важко, особливо в цілковитому незнанні простору. Ми спотикалися об якісь труби, потім довелося пролізати крізь вузький технічний прохід. Добре, що Ліза знайшла там старий, майже розряджений ліхтарик. Він допоміг нам більше, ніж наші збожеволілі телефони.

Нарешті попереду показалися старі залізні двері. Ліза з силою штовхнула їх, і вони піддалися. В обличчя вдарив потік свіжого, прохолодного вуличного повітря.

Ми не могли повірити, що нам вдалося вибратися. Позаду залишався темний силует котеджу, який тепер здавався гігантським хижаком.

Я подивилася на свій та Лізин одяг — він був увесь укритий пилом. Ми нагадували безхатьків, які ще хвилину тому перебували не в розкішному будинку, а десь на сміттєзвалищі.

— Дивись! — Ліза різко смикнула мене за рукав, змусивши здригнутися.

За кілька метрів від нас стояв чоловік. На тлі високого паркана його постать здавалася знайомою. Він чекав на нас тут увесь цей час?

— Ти?.. — я хотіла крикнути, але голосові зв’язки видали лише шепіт. — Що... що ти тут робиш?