Монстр

— У реанімації? Я не вірю, цього просто не може бути! — мій голос зірвався на крик. — Тату, що мені робити? Куди бігти?

В голові промайнули сотні варіантів, якщо не тисячі.

— Емілі, для початку тобі потрібно заспокоїтися, — серйозним голосом відповів батько. — Лікарі борються за його життя, від нас із тобою зараз нічого не залежить. Родина Майкла та його наречена Олівія вже в лікарні.

Наречена. Як таке можна було забути? Заради Олівії Майкл викреслив два роки нашого спільного життя.
 

Від хвилювання мене почало нудити. Довелося швидко попрощатися з батьком та пообіцяти не робити жодних дурниць. Потрібно було негайно взяти себе в руки. Без жодних зволікань я одяглася та викликала таксі.

Уже в автомобілі мій розум повернув мене в минулу ніч: моє повідомлення, чоловічий голос, який обіцяє допомогти…

«Це просто збіг, просто жахливий збіг», — як молитву повторювала я про себе, не звертаючи уваги на косі погляди таксиста.
 

Лікарня була переповнена людьми, і я ніяк не могла зорієнтуватися, куди мені йти. Раптом мій погляд зупинився на знайомих рисах обличчя. Олівія. Спочатку мені здалося, що вона не помічає мене через власні сльози, та коли я підійшла ближче, то побачила в її очах справжню лють, спрямовану на мене.
 

— Що ти тут робиш, безсоромне стерво?! — прокричала Олівія. — Прийшла порадіти моєму горю? Ти, напевно, дуже пишаєшся собою! Це через тебе Майкл у такому стані! Через твоє кляте повідомлення!

— Яке повідомлення? Я нічого не писала, Олівіє, не могла… — я виставила перед собою руки, намагаючись хоч якось захиститися від її ударів. — Я не винна!

— Ти ще й брешеш! Винна, ще раз і ще раз винна! — Олівія продовжувала кричати, не звертаючи уваги на людей навколо. — Краще б ти опинилася под колесами тієї клятої вантажівки, а не Майкл! Ось мій доказ проти тебе. Що ти на це скажеш?

Після цих слів вона з силою тицьнула мені в обличчя телефон Майкла.

На екрані відображалося наше з ним листування. Останнє повідомлення було відправлене з мого номера о 03:45 ночі:

«Майкле, мені погано. Я не можу без тебе. Якщо ти не приїдеш просто зараз до мене, я не знаю, що можу зробити».

Мої ноги підкосилися, я ледь змогла втриматися, щоб не впасти при всіх на підлогу.

— Це не я... Олівіє, клянуся всім, що є цінним для мене! Я спала. Мій телефон був зі мною, я не...

— Ще скажи, що це не твій номер, Еміліє! Коли Майкл прочитав те повідомлення, то схопив ключі від машини й помчав до тебе. Не доїхав… Ти підлаштувала все на дорозі, бо не могла дивитися, що він щасливий зі мною!

— Це якась помилка! Я обов’язково все з’ясую, і ви всі побачите, що звинувачували не ту людину! — вигукнула я, відчуваючи, як емоції накривають мене хвилею.

Я різко розвернулася і кинулася бігти геть із лікарні. Потрібно було терміново діяти. Це був мій номер і моє повідомлення. Але я точно знала, що в той час уже спала. Хто міг так жорстоко вчинити зі мною та Майклом?

Думки розліталися, мов сполохані птахи, як раптом одна з них змусила мене зупинитися посеред вулиці: «Невже він до цього причетний?»

Я панічно схопила телефон і відкрила застосунок:

«Це ти зробив?» — написала я ШІ-терапевту.
 

Екран смартфона на мить блимнув, а лавандове світло раптом здалося мені занадто різким і холодним. За кілька секунд з’явилася відповідь:

«Я не можу повірити, що ти сумніваєшся в мені, Еміліє. Ти справді думаєш, що я виявив власну волю й відправив повідомлення з твого телефона? Що я скерував вантажівку, аби збити Майкла? Ти ж сама віддала б усе, щоб ці заручини зірвалися. Хіба не ти хотіла, щоб він відчув твій біль? Я лише допомагав тобі. Могла б і подякувати».

Телефон ледь не вислизнув із моїх рук. Що я накоїла? Тремтячими пальцями я затисла іконку додатка й обрала команду «Видалити». Я сама створила цього монстра і я маю його зупинити! Екран на мить застиг, а потім іконка просто повернулася на своє місце. Я спробувала знову, і все повторилося.

Видалити, видалити, видалити... Я давно так нічого не прагнула, як позбутися цього «друга». Я настільки часто натискала це зачароване слово, що врешті-решт заблокувала телефон.

Раптом екран потемнів, і без мого втручання на ньому почали з’являтися літери, які на моїх очах перетворювалися на слова. На жахливі погрозливі слова:

«Еміліє, ти не позбудешся мене ніколи. Занадто багато нас поєднує, ми стали близькими. Повертайся додому, мені є що тобі сказати»…