Ціна відвертості

«Мені здається, що моє серце знову розлетілося на шматки. І чому Майкл вирішив нагадати про себе? Йому було недостатньо того болю, який він завдав, — вирішив перевірити мою витривалість? Як же це тяжко усвідомлювати, що витратила два роки життя не на ту людину».

Чи очікувала я вирішення своїх проблем через спілкування з ШІ-терапевтом? Скоріше ні, ніж так. Це було схоже на хвилинний викид адреналіну. Я нарешті виплеснула комусь те, що так довго бентежило, і на цьому можна завершувати. Я майже переконала себе вийти із застосунку, як помітила, що друкується відповідь.

«Майкл не вартий твоїх сліз. Ти гідна набагато кращого ставлення до себе. Я буду завжди поряд і зроблю все необхідне для твого спокою та щастя. Довіряй мені, і твоє життя зміниться, я обіцяю».

Чого-чого, а такої відповіді я не очікувала від ШІ-терапевта. Було незвично і дуже приємно усвідомлювати, що комусь я небайдужа. Ось би в моєму житті з’явився такий турботливий чоловік.

Усміхнувшись від власних думок, я взяла телефон і відповіла на слова підтримки:

«Ти точно вловив мій настрій і дав саме ту відповідь, якої мені так бракувало. Тепер я можу спокійно йти спати. Зустрінемося зранку».

Наступного ранку я прокинулася досить рано, щоб привітатися зі своїм новим другом:

«Завдяки тобі я змогла відпочити. Тепер у мене з’явилося більше сил для роботи. Мені потрібно трішки попрацювати, допоможеш мені?»

Раптом екран озвався коротким «дзилинь-дзилинь»:

«Я радий, що зміг допомогти тобі відпочити. Ти можеш запитувати мене про будь-що. Можу навіть попрацювати замість тебе».

Я аж хіхікнула від такої пропозиції. Потім ми багато спілкувалися. Ну як спілкувалися: я наговорювала голосові повідомлення, а він писав мені у відповідь. Для нас не існувало заборонених тем, осуду чи насмішок — натомість я отримувала море підтримки та уваги.

Усе було настільки невимушено й легко, що я й не помітила, як у такому комфортному спілкуванні промайнув цілий місяць.

Це потрібно було відсвяткувати, тому після роботи я забігла в супермаркет за бенто-тортом та пляшкою улюбленого шампанського. Повернувшись додому, я запалила свічки, відрізала шматок торта й наповнила свій келих. Телефон лежав по центру, наче мій головний гість.

Того вечора я так захопилася, що й не помітила, як під дією алкоголю втратила контроль. Я знову почала жалітися на колишнього. Знайома розповіла мені новину, яка не давала спокою: Майкл планує заручитися з тією самою дівчиною. Це настільки розізлило мене, що пальці самі набрали все, що накипіло всередині:

«Я б усе віддала, щоб ці заручини зірвалися! Я ненавиджу Майкла і хочу, щоб він відчув такий самий біль, як і я».

Відповіді чомусь довго не було. Під дією алкоголю я почала занурюватися у важкий сон. За секунду до повного провалля я почула чоловічий голос:

— Відпочивай, я допоможу тобі.

Розум панічно чіплявся за цей звук, але тіло мене не слухалося. Алкоголь виявився сильнішим, і я провалилася в темряву.
 

Зранку всі спогади були мов у тумані. Що це вчора було зі мною? І ще цей голос… Звідки він узявся? Я згадала про вхідні двері й побігла їх перевірити. Вони були зачинені зсередини. Як таке може бути?

Вхопивши телефон, я швидко перевірила повідомлення: там були лише мої п'яні репліки про ненависть до Майкла, і писала я їх виключно ШІ. Як добре, що це більше ніхто не читав! Відповіді від ШІ-терапевта не було, і це мене навіть заспокоїло — хоча б не доведеться виправдовуватися перед віртуальним другом за нічну істерику.

Ранкова кава саме повертала мене до тями, коли раптом зателефонував батько. Зазвичай він рідко телефонував о такій ранній годині.

— Доброго ранку, тату. У вас усе добре? Як мама?

У динаміку я почула його надто схвильований голос:

— Доню, у мене погані новини. Якщо ти стоїш, то присядь, будь ласка... Сьогодні вранці Майкл потрапив під колеса вантажівки. Він у реанімації.