Розділ 2

Розділ 2

Ще один день, такий самісінький, міг би бути, але ні. Сьогодні все змінилося. Скажу чесно, моє життя дуже спокійне, рівномірне, та я знайшла собі гарне хобі, хочу допомагати людям.

І сьогодні у мене нова протеже, Тамара, така собі сумна дівчинка, яка полюбляє вдавати, що все гаразд. У неї майже немає друзів, стосунки з батьками довірливими назвати не можна, та найгірші стосунки в неї з собою самою. В цьому я й хочу допомогти їй.

Тамара поки що не знає хто я така і ближчим часом не дізнається, та можу пообіцяти, врешті мені вдасться допомогти їй. Ну а поки що я буду спостерігати.

***

О 8.10 вона виходить з будинку, як завжди. Та кожен, хто знає її, скаже що дещо змінилося. Волосся, до прикладу, ще вчора воно було середньої довжини, а зараз коротше, та й колір змінився, став світло-каштановим, а ще вчора був темно-пшеничним. Та й макіяж яскравіший ніж зазвичай і одяг. Важко повірити, що це Тамара. Виходить, за один вечір таки можна змінитися.

Хоча, навіщо брехати? Це майже не можливо.

Впевненим кроком вона прямує до школи, на обличчі можна розгледіти посмішку. І запевняю, вона цілком щира. Їй не холодно у цьому милому сірому пальто, хоча вже кінець листопада і на вулиці менше десяти.

По приходу до школи вона також поводиться не така, як зазвичай.

• Привіт. – вітається вона одразу з усіма, хто є в класі, продовжуючи посміхатись.
• О, Тома в тебе сьогодні ДН? – питає Еля.
• Ні. – відповідає вона, сідаючи за свою парту.

Звісно, особливої уваги на її вигляд ніхто не звернув, адже всім байдуже. Але це точно не мало б зіпсувати Тамарин настрій.

• Бачила твоє відео в тт, воно було в реках, прикольно.  – сказала Віка, коли дівчата обідали.

Тома посміхнулась.

• Так, воно набрало трохи переглядів.
• Але чого раптом ти змінила зачіску? З хлопцем розійшлась?...тобто…знайшла хлопця? – в цих словах чітко вчувалася в’їдливість.
• Ні, просто вирішила трохи імідж змінити.
• Ну та, тепер ти виглядаєш краще, можливо ще в зал підеш і взагалі буде супер. – докинула Еля.
• Угу, можливо й піду.

Тома доїла свою гречку з рибою, тож встала з-за столу і пішла до класу, очевидно відчуваючи погляди на спині.

Ні Віка, ні Еля, ні навіть Настя не були її подругами, звісно. Максимум, сиділи за одним столом в їдальні, Тамара навіть ніколи не просила в них списати. Дівчата були відмінницями, а вона ні. Вони були красунями, а вона ні. Вони мали хлопців, а вона ні… Та я знаю, потайки Тома мріяла бути такими ж як і вони.

На уроці фізики вчителька, якій було точно за шістдесят не впізнала Тому і це потішило її. Ситуація була кумедною, трішки.

• Ти хіба з цього класу? – запитала вона.
• Ну…так, відповіла Тома.
• Ем…мені наче не казали про нову ученицю.
• Я Тамара Мартинюк.
• Ааам…о, я тебе не впізнала… - вчителька розвернулася до дошки бурмочучи собі щось під ніс.

В класі почувся тихенький смішок.

Здавалося б, нічого такого, та Тому це потішило, очевидно, давши підтвердження про те, що вона кардинально змінилася.

Мене безсумнівно це також мало б потішити, та я на жаль не можу сказати цього.

Повертаючись додому Тома вирішила пройтися по крамничках, купила собі якусь косметику, гірлянди і випила кави у кафе, не забувши закинути бумеранг в сторі.

Вона стала такою…такою, як і мріяла, майже, принаймні на сьогодні. Не знаю чи довго все буде продовжуватися в такому ж темпі, я гадаю що це можливо.