Правда (частина 1)

Пролог

Втомлююся… Постійно втомлююся, йдучи цим лабіринтом. Хочеться кричати, хочеться спинитися, зникнути… І я можу це зробити.

Повертаючи за ріг знову бачу її, Порожнечу. Може, кілька кроків і все скінчиться? Я вийду звідси, здамся, втечу… Але як же перемога? Та й чи існує вона? Що саме я виграю? Я знову йтиму, боротимусь ні для чого? Далі мене нічого не чекає? Може, тут немає виходу, може, тут немає нікого окрім мене?

Та ні, наче є. Я чую їх, бачу, але…часом вони зникають за наступним поворотом і ми більше ніколи не бачимось. Цікаво, вони також втомлюються, чи лише я одна така?

Думки знову повертаються до Порожнечі. Вона мала б лякати мене, та не лякає. Що буде, якщо я кинусь їй в обійми? Стане легше, чи навпаки? Що буде?

Стільки запитань, а відповідей немає. Я обираю інший варіант – іти далі, тією дорогою, яка залишається.  Але знову за наступним рогом порожнеча, знову і знову. Це таки моторошно…було. Зараз я розумію, у мене є вибір. Я можу зупинити, відступити, здатися.

Порожнеча – моя єдина, вічна супутниця у дивному лабіринті життя.

Розділ 1.

«Привіт, мене звати Тамара і я хотіла б сказати, що я відома блогерка чи співачка чи хоча б староста класу, ну або найкраще в класі знаю фізику. Та це все було б ганебною брехнею. То…може хоча б сказати, що я красуня чи яскрава особистість? Та це на жаль така ж брехня. А я хочу…говорити правду і тільки правду,тож нехай…»

Я гірко посміхаюся, видовище не надто приємне. Світло вимкнули, його не буде ще чотири години, тож мені нічим зайнятись. Вирішила сісти перед дзеркалом і вдавати, що я виголошую промову про себе. Коли я була молодша, то уявляла себе мільйонеркою, яка розповідає про свій успіх, власне, не пам’ятаю на чому саме я заробила ті мільйони, але такі фантазії підіймали мені настрій. Сьогодні, знічев’я захотілося згадати дитинство але говорити правду про себе якою болючою вона не була б.

«Ем…як я казала, мене звати Тамара, Тома, мені скоро виповниться сімнадцять, я учениця одинадцятого класу і я…я…я ніяка»

В очах запекло, я ніколи не говорила такого в голос, хоча часто думала про це. Та думки не завдавали такого болю як слова та я вирішила продовжувати.

« Я не худа і не товста, не висока і не низька, не розумна, але й не тупа, не красива, але й не потворна. Ну, таке. Я люблю…я люблю…слухати музику, іноді, ну а також… соцмережі мені подобається сидіти в “тік тоці”, наприклад, я закидую туди відео, але не часто. Та найбільше люблю дивитися різні фільми та серіали, особливо турецькі серіали та деякі дорами, там гарні любовні лінії. Дивлюся їх завжди…ем…хлопця у мене не було…»

Говорити стає все важче, та я продовжую катувати себе. Колись я вже маю усвідомити всю правду про себе.

«Я…я відчуваю, що є в мені щось особливе, хочу щоб зі мною трапилося щось надзвичайне, ну до прикладу…ем…до класу прийшов новенький і йому сказали сісти до мене , ми закохуємося одне в одного, потім я дізнаюся, що він вампір, оу, або якийсь принц ну добре, просто вміє грати на гітарі і пише мені пісню… Але…знаю, такого не станеться і я…я навіть про шістку з хімії можу не мріяти, не те що про мільйони доларів на карточці чи навіть велике кохання… я…я..просто невдаха…»

Тепер сльози котяться моїми щоками, я не в силах їх стримувати. Варто зупинитися…

« І я…я просто сіра маса якась, я не маю друзів, нікого…я…нічого не досягла за увесь час і…і… навіть не знаю чого хочу в майбутньому. Не знаю куди поступати, що робити. Та я…я…я навіть до ЗНО не готуюся як належить. Але я…я… хочу чогось досягти, та не зможу, бо не достатньо хороша. Я…»

Нарешті замовкаю, бо просто захлинаюся сльозами. Мій вигляд просто таки жалюгідний. Інші дівчата коли плачуть виглядають мило, а я як корова якась. Обличчя почервоніло, набрякло, а звуки які я видаю схлипуючи просто огидні. Вимикаю ліхтарик на телефоні занурююся в темряву.

Ненавиджу себе! В жоднісінький фільм не зняли б про таку як я зануду, яка нічим не вирізняється, нічого не досягла…

Я ні на що не здатна купа в лайна.

Не варто так думати про себе, та я інакше не можу. Скільки разів я намагалася стати кращою, гарно вчитися, читати книги, займатися спортом, та ніколи не вдавалося. Я все відкладала на потім, потім… «Затра, з наступного тижня, з нового року…». А зараз що? Скільки часу минуло, а я так і не почала робити ту ранкову зарядку, яку планувала робити щодня ще десь з дев’яти років.

Давно я так не зривалася. Просто зараз, коли виключають світло і я не можу заповнювати порожнечу в середині себе кумедними відео та романтичними серіалама, стало нестерпно сумно.

Вранці я натрапила на свій дитячий щоденник. Там я писала, що в шістнадцять я вже матиму хлопця, буду відомою актрисою, матиму багато фанатів та грошей. Як я могла таке писати? Як могла про таке мріяти? Навіть у дворі коли ми з дівчатами гралися у «Вінкс» я завжди була Техною, бо всі інші ролі були зайняті. Мені подобалася Блум, але дівчата ніколи не дозволяли мені нею були, казали що я на неї не схожа і буду або Техною або взагалі не граю. Вже тоді я була невдахою, то чому ж вірила що це колись зміниться?

Я не змінюся, ніколи…

Так і залишатимуся нікчемою до кінця свого життя. Це правда і з нею треба змиритися.

Та я не хочу. Ні! Ні! Ні! Все ще може бути інакше, я можу змінитися, стати такою, як у своїх мріях.

Та це теж мрія. І їй не судилося здійснитися.