Глава 8

Нарада затягувалася. І все через знайдені Соломією невідповідності в архіві.

— Якщо документи змінювали після 2016 року, — сказала вона рівно, — це означає внутрішній доступ. Або до архіву, або до людей, які його контролюють.

— Або до нас, — сухо додав Денис.

Усі погляди ковзнули до Дем’яна.

Він сидів нерухомо, пальці складені в замок.

— На що ви натякаєте? — запитав він.

— Я не натякаю, — відповіла Соломія. — Я констатую: хтось впливає на цифровий слід справи. І цей хтось не боїться, що ми це помітимо.

— Ви хочете сказати, що це внутрішній саботаж? — втрутився фінансовий директор.

— Я хочу сказати, що ми недооцінюємо противника.

Дем’ян повільно підвівся.

— Противник — це журналіст із амбіціями, — сказав він. — Не перебільшуйте.

— Журналіст не редагує архіви, — відрізала вона.

Тиша в залі стала напруженою. Відчувалося неначе стоїш посеред чистого поля, а з усіх боків насувають грозові хмари в яких ще беззвучно але загрозливо пролітають блискавки.

— Достатньо, — сказав Дем’ян. — Решта — завтра. Усі вільні.

Люди почали збирати папери швидко, не дивлячись одне одному в очі. Коли двері зачинилися, Дем’ян із Соломією залишилися наодинці.

— Ви перевищуєте межі, — сказав він.

— Я їх розширюю.

— Ви говорите зі мною як із підозрюваним.

— Бо ви поводитеся так, ніби вам нічого не загрожує.

Він підійшов ближче.

— Мені загрожує багато чого. Але я не дозволю, щоб у моїй компанії сіяли паніку.

— Це не паніка. Це факти.

— Це ваші інтерпретації.

— Тоді спростуйте їх.

Вони стояли надто близько. Дистанція зникла непомітно.

— Ти хочеш контролювати ситуацію, — тихо сказала Соломія. — Але контролюєш лише реакцію. Не причину.

— А ти? — він схилив голову. — Ти гадаєш, що бачиш причину?

— Я бачу, що хтось тобою маніпулює.

Його щелепа стиснулася так, що здавалося от от почнуть тріскатися в роті зуби.

— Ніхто мною не маніпулює, — процідив Дем’ян.

— Уже маніпулює.

Він зробив ще крок, але Соломія не відступила.

— Ти провокуєш мене, — сказав він.

— Ти боїшся

— Я не боюся.

— То доведи.

Це вже був виклик. Мить — і його рука лягла їй на талію. Жорстко та без вагань. Соломія вдихнула, але не відсахнулася.

— Це спосіб заткнути мене? — прошепотіла вона.

— Це спосіб змусити тебе зупинитися.

— Ти помиляєшся.

Вона сама скоротила відстань остаточно. Їхній поцілунок не мав нічого спільного з романтикою. У ньому не було м’якості. Лише напруга, як у зведеній пружині. Соломія першою відступила на пів кроку.

— Ти гадаєш, це щось змінює? — її голос був рівний, але дихання пришвидшене.

— Це нагадує, що ти теж людина, — сказав він.

— І що це означає?

— Що тобою можна керувати.

Вона усміхнулася холодно.

— Спробуй.

Його пальці на мить сильніше стиснули її зап’ястя, але одразу відпустили.

У погляді Дем’яна вперше з’явилося щось нераціональне. Здавалося, що він зіткнувся із важкою задачею і силується її вирішити.

— Ви небезпечна, — сказав він тихо.

— Для вас?

— Для системи.

— Ви і є система, Дем’яне.

Їхні погляди перетнулися знову. Місто світилося вогнями, байдужими до їхньої боротьби.

— Якщо ви думаєте, що я відступлю, — сказала вона, — ви помиляєтесь.

— Я не хочу, щоб ви відступали.

— Тоді готуйтеся до того, що правда вам не сподобається.

Вона вийшла першою. Дем’ян залишився в залі, дивлячись на двері, які повільно зачинилися.

— Тепер помилка буде коштувати дорожче, ніж репутація, — тихо промовив він сам до себе.