Глава 7

Ранок почався не з кави, а з червоного рядка на екрані біржового термінала.

– 8,4%.

Ще один матеріал Гронського, що вийшов о шостій ранку спричинив справжню паніку серед інвесторів.

Телефон Дем’яна задзвонив.

— Так.

Голос у слухавці змусив напружитися через неочікувану різкізть.

— Ми маємо пояснення? — запитав представник фонду. — Наші партнери нервують.

— Розслідування триває, — відповів Дем’ян. — Ми ініціювали незалежний аудит.

— Цього замало. Ви гарантуєте, що історія 2010 року не матиме продовження? Вже весь інтернет гуде.

— Я гарантую, що жодна інформація не залишиться без перевірки.

Представник фонду стримано але тяжко зітхнув.

— Це не відповідь.

— Головне, що це відповідь, а не брехня.

Дем’ян ненавидів коли його намагалися змусити дати гарантії, яких не існує. Він натиснув кнопку внутрішнього зв’язку.

— Зберіть раду через двадцять хвилин. І запросіть Коваленка.

Зала для нарад була наповнена сухим, стерильним світлом. За столом сиділи члени ради, фінансовий директор, юрист.

Останнім зайшов Коваленко — керівник підрядної компанії, що виконувала роботи на об’єкті, де загинув робітник. Він сів, не дивлячись на інших.

— У вас десять хвилин, — сказав Дем’ян.

— Це трагедія, — почав Коваленко. — Але всі дозволи були погоджені. Інструкції дотримані.

— У матеріалах служби безпеки інше, — спокійно відповів Дем’ян.

Юрист поклав перед Коваленком папку.

— Зафіксовані відхилення від технічного регламенту. Три випадки.

— Це дрібниці.

— Одна з цих, як ви кажете, “дрібниць” коштувала життя, — процідив крізь зуби Дем’ян.

Коваленко підвів очі.

— Ви хочете зробити з мене крайнього?

— Я хочу зробити висновки, — відповів Дем’ян. — І захистити компанію.

— Я працюю з вами дев’ять років.

— Саме тому я дав вам сьогодні слово.

Коваленко відкинувся на спинку стільця і закусив нижню губу.

— Ви не можете довести, що інцидент стався через нас.

— Можливо.

— Тоді що це?

Дем’ян зробив паузу. Достатню, щоб усі в кімнаті зрозуміли: рішення вже прийняте.

— Це кінець співпраці.

— Ви серйозно? — голос Коваленка зірвався.

— Контракт розірвано з сьогоднішнього дня. Юридичний відділ передасть вам документи.

— Ви ж розумієте, що це виглядає як визнання провини?

— Ні, — відповів Дем’ян. — Я маю заспокоїти інвесторів. Можете це вважати публічною жертвою.

Коваленко підвівся.

— Ви ще пожалкуєте.

— Подайте на мене до суду.

Коваленко вийшов, грюкнувши дверима. Члени ради мовчали.

— Це ризикований крок, — сказав фінансовий директор.

— Бездіяльність була б більшим ризиком, — відповів Дем’ян.

Пресреліз вийшов за годину.

“Компанія розриває контракт із підрядником у зв’язку з виявленими порушеннями технічних стандартів”.

Акції зупинили падіння.

Соломія деякий час спостерігала через скляну стіну кабінету для нарад. Вона знала, що звільнення підрядника — стратегічний хід. Але спосіб їй вкрай неподобався. Жодної спроби пом’якшити удар.

— Ви щойно знищили людину, — сказала вона, коли зайшла.

— Я зберіг компанію.

Вона дивилася на нього довше, ніж дозволяв професійний етикет.

— Здавалося ти навіть не вагався.

— Вагання — це розкіш.

— І ти собі її звісно не дозволяєш?

Він зробив крок ближче.

— Я дозволяю собі лише те, що не руйнує конструкцію мого світу.

Соломія відчула, як у ній одночасно змішалися тривога із захватом.  Попри все інше її заворожувала його холодна впевненість, здатність тримати удар та відсутність хаосу.

— Ти боїшся, що я зроблю так само з тобою? — напряму запитав він.

— Я боюся, що одного разу ти вийдеш за межі стратегії.

— Не турбуйся, я завжди відчуваю кордони.

— А людей?

— Люди — частина системи, — знизав він плечима так невимушено неначе мова йшла про вибір бургерів у вуличному кафе.

— І ти?

— Я її гарант.

Соломія скривилася. Це слово різануло вухо. Занадто пафосно.

— Невже ти гадаєш, що здатний контролювати все? — не стрималася вона і голос підступно перескочив на октаву вище.

— В певних межах. Але я постійно працюю над їх розширенням.

Соломія подумала про змінені архіви. Про повідомлення від невідомого Марка. Про те, що хтось знає про їхні кроки.

— Тоді тобі слід бути готовим до того, що контроль це ілюзія, — сказала вона несподівано холодним, немов інструмент хірурга, голосом.

Дем’ян примружив очі, а вуста ледь розтягнулися в подобі посмішки.

— Ви мене лякаєте, Соломіє.

— Чим?

— Тим, що вам подобається ризик.

Телефон на його столі завібрував. Новина: Коваленко дав короткий коментар одному з порталів.

“Мене зробили крайнім. Але правда спливе”.

Соломія прочитала й підняла очі.

— Ти досі впевнений, що це був правильний крок?

— Я впевнений, що це був необхідний крок.

— Не завжди необхідне — правильне.

— Ви тут, щоб мінімізувати шкоду. А не вчити мене моралі.

— Ви схоже забули з ким маєте справу. Про яку мораль йде мова? Я роблю свою роботу. Не більше того, але й не менше, — доволі різко відповіла Соломія і закрокувала до виходу.