Глава 6

Архівістка, жінка років шістдесяти з безбарвними очима, провела Соломію та Ірину вузьким коридором.

— Справа 2010 року? — перепитала вона. — ДТП на Оболоні?

— Так.

— Що це вона всіх раптом зацікавила?

Соломія зупинилася.

— Що ви маєте на увазі?

— Та ще тижня не пройшло, як приходив хлопчина. Теж журналіст. Такий самий як і ви напевно, — архівістка ледь помітно скривилася й скептично всміхнулася сама до себе.

— Марк уже тут був, — прошепотіла Соломія на вухо подрузі.

— Саме так він і представився, — підтвердила архівістка і Соломія з Ірою ошелешено перезирнулися.

Вони увійшли до приміщення архіву і вуха одразу відчули різницю. На відміну від гулких звуків кроків, які весь час супроводжували їх коридором, тут царювала цілковита глушина. Немов в кімнаті, стіни якої обвішані килимами, в архіві кожен звук поглинався миттєво. Пахло пилом і якоюсь здобою. 

— Сідайте і очікуйте, — скомандувала архівістка вказавши на лакований стіл, який схоже застав часи зародження та розпаду СРСР і зникла в лабіринті стелажів.

Хвилин через десять, повернулася архівістка з картонною текою в руках.

Соломія поклала її на середину стола, за яким вони сиділи і смикнула за шнурівку. Всередині знаходився чималий стос паперів. Протокол огляду місця події. Протоколи опитування свідків. Фото. Якісь роздруківки. Висновки експертиз. Службова переписка.

Вона читала повільно аби не прогавити якусь невідповідність чи логічну хибу. Проте, як вона не намагалася, але все виглядало послідовно та достовірно.

Соломія дійшла до технічної експертизи дорожнього покриття, яку згадував Марк у статті. Відкрила статтю на ноутбуці. Збільшила підпис експерта та печатку. Повернулася до паперової версії, придивилася і мовчки посунула ближче до Іри. Підпис був схожий, але інший.

У паперовій справі підпис був зроблений рішучою твердою рукою, на відміну від скану, де він виглядав так, неначе рука тремтіла, або вела лінію повільніше ніж зазвичай.

Соломія не поспішала робити висновки. Вона порівняла штампи. На паперовому документі — печатка з датою 22 березня. У скані — 25 березня. 

— Якось все занадто очевидно, — промовила Іра.

— Саме так. Це все зроблено заради демонстрації. Питання лише з якою метою, — замислено відповіла Соломія.

Вона відклала документи, дістала телефон і сфотографувала сторінку.

— Мені потрібен реєстр змін по цій справі, — неочікувано сказала вона. 

— Реєстр змін? — насупилася архівістка. — Це ж паперовий фонд.

— У 2015 році проводили оцифрування. Повинні бути журнали доступу.

Архівістка мовчки вийшла, а Ірина здивовано подивилася на подругу.

Та ж зосереджено перегортала сторінки, шукаючи будь-які дрібниці. Нарешті, на сторінці 47 вона помітила невеликий зсув поля. Наче текст друкували на іншому принтері.

Вона порівняла з попередньою сторінкою. Так і є. Сторінка 47 друкувалася на іншому пристрої.

І саме на ній фігурувала фраза: “Ознак технічної несправності дорожнього покриття не виявлено”.

Підстава для закриття справи.

В цей час повернулася архивістка.

— Журнал доступу до цифрового фонду, — невдоволено промовила вона і кинула його на стіл.

Соломія відшукала потрібну дату. Справу 2010 року відкривали тричі за останні п’ять років.

Один раз під час масового сканування. Другий — три дні тому.

Третій — учора.

— Учора? — підняла очі на працівницю архіву Соломія.

— Так.

— Хто?

— Доступ із внутрішнього сервера архіву. Без фізичного відвідування.

Соломія відчула холод у спині. Отже хтось має віддалений доступ. Документи виявляється можна змінювати і без слідів на папері.

— Чи зберігаються резервні копії до змін? — поцікавилася Іра.

— Теоретично так. Все залежить від року.

— Мені потрібна версія до останнього редагування, — рішуче заявила Соломія 

Архівістка вагалася.

— Це службова інформація.

— Я вважала, що з нашим доступом питання вирішено.

Архівістка подивилася на Соломію так, ніби особисто приймала якесь рішення.

— Чекайте, — врешті решт відповіла вона і пішла до ледь помітних дверей в дальньому куті приміщення.

Минуло двадцять хвилин.

Соломія роздивлялася сторінку 47. Саме вона вирішила долю розслідування п’ятнадцять років тому. Можливо через цей запис припинили пошуки невідомого керманича, який позбавив життя її рідного брата.

Архівістка повернулася з флеш-накопичувачем.

— Це резервна копія 2016 року. Після оцифрування. Пізніших немає.

Соломія нетерпляче увіткнула флешку до ноутбука і знайшла потрібну сторінку у файлі. Фраза у висновку звучала інакше:

“Існують ознаки локального просідання ґрунту, що могли вплинути на траєкторію руху транспортного засобу”.

Причина перестає бути однозначною. Соломія відчула, як прискорюється пульс.

— Отже документ змінювали, — сказала вона тихо.

— Після 2016 року? — уточнила Іра.

— Так.

— Як бачиш, змінили формулювання, яке знімало можливість альтернативної версії.

— Хтось хотів зробити справу остаточно “чистою”, — погодилася вона.

Телефон завібрував. Знову невідомий номер.

“Ви вже копаєте глибше, ніж слід”.

Соломія невдоволено скривилася і змахнула вбік з екрану повідомлення й відкрила камеру. Сфотографувала обидві версії сторінки і підійшла до архівістки, яка робила вигляд, що уважно вивчає якісь бумажки. 

— Хто має доступ до редагування цифрового фонду? — запитала Соломія.

— Обмежене коло і то за рішенням суду.

— За останні три дні були відповідні судові рішення?

— Ні.

Соломія закрила ноутбук. Отже, зміни внесли без офіційної процедури. То ж це не випадкова помилка.

Вони з Ірою вийшли з архіву на холодне повітря вечора. Місто шуміло, як завжди. Ніби нічого не й сталося.