Глава 2

В багатоквартирному будинку, побудованому ще за радянських часів, поблизу Дарницької площі, на першому поверсі, у звичайній двокімнатній квартирі жила Соломія Коваль. Їй подобалися місця де одночасно і людно і нікому до тебе немає діла. Можна спокійно працювати, а в разі потреби швидко зібратися й ніхто навіть не пригадає з сусідів як вона виглядала. Офіційно Коваль працювала самозайнятим OSINT аналітиком, але на практиці неодноразово нехтувала усіма тими етичними заморочками про які вже ледь не дітям у школі розповідають. Тому до неї часто зверталися з вельме неоднозначними запитами, не те що з точки зору етики, а закону.

Відео падіння плити Соломія переглядала вже чи не в сотий раз. Знімали з телефону, тому картинка скакала немов оператор їхав верхи. Ось плита йде вниз. Чоловік в помаранчевій жилетці відступає на крок але пізно. Хтось поруч вигукує: “Я ж казав, не сьогодні!”

Соломія поставила відео на паузу за мить до того, як далеко внизу з’явиться темно-червона калюжа під розпростаним тілом. Її цікавила не смерть. Її цікавила фраза.

— Не сьогодні… — проговорила Соломія вголос і скривилася відсьорбнувши каву, яка вже давно вистигла.

Отже, хтось сумнівався. Отже, було рішення, яке ухвалили попри застереження.

Вона відкрила фінансовий профіль компанії Левченка. Капіталізація висока. Об’єкт флагманський. Інвестори міжнародні. А це вже не просто трагедія. Це ще й репутаційна вразливість.

О 10:15 задзвонив телефон. Соломія насупила тонкі чорні брови і прийняла дзвінок.

— Коваль, — відповіла вона.

— Дем’ян Левченко. Нам потрібно зустрітися.

— Я вже бачила відео.

— Тоді ви розумієте суть питання.

Соломія мала від природи абсолютний слух, а Левченка чула в кількох інтерв'ю, тому одразу зрозуміла, що з нею говорить хтось із його найближчого оточення. В музичній школі по класу фортепіано їй не було рівних. Переможниця численних конкурсів, лауреатка стипендій. Їй пророкували велике майбутнє в музиці. Але Соломія обрала для себе інший шлях.

— Передайте пану Левченку, що я готова з ним зустрітися, але за однієї умови.

— Якої? — її співрозмовник ледь не на півслові притнув язика, та було вже пізно. 

— Нехай він зателефонує мені особисто. Соломія скинула виклик. Зробила вона це свідомо, а не через брак виховання. Вона добре уявляла з ким їй доведеться мати справу, і одразу вирішила дати зрозуміти тим нахабам, що вона теж з яйцями, якщо це взагалі могло пасувати до опису тендітної дівчини, схожої зовні на Меган Фокс, яка зіграла Мікаелу Бейнс у Трансформерах.

Офіс Левченка був схожим на палац Снігової королеви в стилі лофт з домішками хайтеку. Чіткі лінії панували в усьому від паркану до вентиляційних решіток у вбиральнях. Мрія перфекціоніста. Не було нічого випадкового. Усе на своєму місці.

Соломія ще раз подивилася на себе в дзеркало і вийшла з припаркованого неподалік від величної будівлі офісу Сітроену. 

Тільки но вона увійшла до холу, як її вже зустрічала дівчина схожа на стюардесу авіалайнеру. Соломія мовчки кивнула на знак привітання і пішла за нею.

Дем’ян стояв біля панорамного вікна свого кабінету і спостерігав як далеко внизу хаотично рухаються містяни. Але це видовище не викликало в нього відрази. Левченко знав — якщо так простояти хоча б годину, то людські потоки набувають ознак системності. В залежності від часу та дня тижня середня кількість перехожих повторюється з певною періодичністю. Так само і їх маршрути. Тому в уяві Дем’яна малювалися різнокольорові лінії зі стрілочками напрямків. Це заспокоювало. 

В двері постукали, але ніхто не увійшов. Дем’ян ненавидів усі ці “дозвольте”, “до вас можна?” та інший непотрібний словесний мотлох. Тому кожен з його людей знав правило шефа: постукав — заходь.

— Заходьте пані Коваль!

Соломія штовхнула кабінетні двері і майже обличчям до обличчя зіткнулася з Дем’яном. Вона знала про нього майже все, від демографічних відомостей до історії хвороби, але бурштиновий погляд будівельного магната змусив на мить знітитися.

— Один загиблий, — сказав Дем’ян не звертаючи уваги на реакцію Соломії. — Підрядник порушив регламент.

— Підрядник — це слово для суду, — швидко відповіла вона. — Для медіа ви — замовник.

Він не заперечив. 

— Ви хочете виправдатися чи контролювати наратив?

Соломія прискіпливо слідкувала за потенційним клієнтом, але жоден м’яз його обличчя не поворухнувся. за мить ледь помітна посмішка не торкнулася куточків губ та очей.

— Контролювати, — спокійним грудним голосом відповів Дем’ян і філігранним рухом поправив прискіпливо укладене темне волосся, яке ледь ледь торкалася сивина на скронях.

— Тоді перше правило: ви в жодному разі не ховаєтесь.

Вона відкрила ноутбук.

— Сьогодні буде публічна заява та компенсація родині.

— Це буде сприйнято як визнання провини.

— Це буде сприйнято як людяність. Провину встановить експертиза.

Дем’ян уважно подивився на Соломію.

— Друга хвиля прийде завтра. Повилазять старі історії. Вам видніше які саме.  

Його погляд ледь змінився.

— Ви впевнені?

— Завжди знаходиться якийсь журналіст, який хоче більше та риє глибше. 

Дем’ян підійшов ближче.

— У мене немає старих історій.

— Мені такі люди досі ще не траплялися.

Між ними повисла пауза.

— Ви говорите так, ніби маєте на увазі щось конкретне.

— Я знаю, як це працює. Давайте подивимося відео з ваших камер.

Левченко слухняно увімкнув запис на комп’ютері і кілька хвилин обидва мовчки спостерігали за трагедією, яку вже вивчили ледь не покадрово.

— Зупиніть, — раптово сказала Соломія.

Кадр завис перед падінням.

— Хто сказав “не сьогодні”?

— Виконроб.

— Отже, було рішення пришвидшити.

— Графік горить.

— Тепер він не горітиме, а палатиме.

Дем’ян з цікавістю подивився на Соломію, яка нарешті відірвала погляд від монітору.