Глава 1

Надокучливий поривчастий  вітер ганяв по майданчику пил, шматки целофану та пакувального паперу. Сірий каркас недобудованого бізнес-центру виглядав похмуро й самотньо, попри те, що роботи не припинялися навіть вночі. Будівництво мало завершитися вчасно, навіть, якщо траплялися непербачені затримки. 

— Третій проліт, готуємось! — крикнув виконроб у яскравому комбінезоні та білій касці, яка могла захистити хіба що від пташиного посліду.

На висоті восьмого поверху двоє монтажників відчіплювали аварійну плиту перекриття. Вона мала піти під контрольований демонтаж. То мало статися ще минулої доби, але раптово захворів кранівник. Його ж змінник потрапив під машину ще тиждень тому і лікар прогнозував виписку не раніше канця тижня. Тому довелося похапцем шукати заміну. 

За планом інвесторів — об’єкт повинен був бути зданий через шість тижнів і ні добою пізніше.

— Не поспішайте! — крикнув хтось ізнизу.

Плита здригнулась. Металевий трос, натягнутий до межі, дзенькнув. За мить ще раз, потім ще і ще. Один за одним, неначе перетягнуті струни під пальцями не в міру темпераментного гитариста, лопали дроти крученого тросу. Плита просіла на кілька сантиметрів.

— Стоп! Стоп! — заорав монтажник, але запізно.

Трос першим сповістив усіх навколо про халепу сухим пострілом. Плита пішла вниз, ковзнувши краєм по каркасу. Робітник, що стояв неподалік, з моторошним криком полетів вслід за брилою бетону. Невдовзі пролунав важкий глухий удар і на якусь мить на майданчику запанувала тиша. Майже тиша, якби не надокучливий вітер.

Телефон Дем’яна Левченка завібрував на столі рівно о 10:00.

Він не любив, коли йому телефонували без попередження в робочі години. Усе мало йти за графіком. Навіть надзвичайні події.

— Слухаю.

— Дем’яне Сергійовичу… — голос начальника служби безпеки зривався. — На «Сіті-Хабі» обвал. Один загиблий. Монтажник. Камери вже чистять.

Пауза.

— Причина?

— Попередньо — не витримав трос при демонтажі.

— На кому документація?

— Як завжди все на підрядниках. Але майданчик наш.

Дем’ян підвівся. Підійшов до вікна. Внизу — бездоганна симетрія міста: рівні лінії доріг, холодний блиск дахів. Так само й в думках.

Одна смерть — це не катастрофа для корпорації. Катастрофа — це можливий підрив репутації.

— Заблокуйте доступ журналістам, — сказав він рівно. — Працюємо тільки через пресслужбу. Родині — компенсація. Але без торгу.

— Зрозумів.

— І надішліть мені повну відеофіксацію.

Він поклав слухавку й одразу відкрив новини. Перший ролик уже був у мережі.

Камера трясеться. Крик. Плита падає. Чоловік у помаранчевому жилеті лежить нерухомо. Кров розтікається по світлому бетону, змішуючись з пилом. Кров завжди виглядає темнішою на сірому. Пляма не рівна. Ні в чому немає досеоналості окрім власних думок. Дем’ян скривився неначе хтось наступив йому на новий черевик й вимкнув звук.

На майданчику виконроб стояв біля тіла, стискаючи каску в руках.

— Я ж казав… не сьогодні, — шепотів він.

— Ти казав треба швидше! — відповів інший робітник, блідий, як та бетонна плита, що стала центром уваги усього майданчику. — Ти казав, що графік горить.

Під’їхала швидка. Лікар нахилився, торкнувся шиї загиблого і похитав головою.

Молодий хлопець в костюмі зварювальника знімав усе на телефон в тихо коментував:

— Це компанія Левченка. У них що не будівництво то покійник.

Виконроб кинувся до нього.

— Вимкни негайно! Ану дай сюди телефон!

Хлопець спритно відстрибнув і перевів камеру на виконроба.

— А що, неправда? Ну давай, скажи щось! Нас більше сотні людей зараз дивиться!

Дем’ян сидів у широченному кріслі, за спинкою якого навіть не стирчала маківка голови і дивився на екран. Цифри акцій почали повільно сповзати вниз.

Пролунав стриманий стукіт в двері і не чекаючи запрошення до кабінету увійшов круглолиций з рудим кучерявим волоссям чоловік. Звали його Фелікс Альбертович Мойшану і обіймав чоловік посаду фінансового директора компанії.

— Прогноз? — запитав його Левченко, навіть не повертаючись.

— Якщо медіа підхоплять — мінус п’ять відсотків за день. Якщо знайдуть старі історії — більше.

— Старі історії не знайдуть.

Фіндиректор мовчки похмуро дивився на крісло за яким сховався шеф. Він добре знав: на кожну імперію є архів. На кожного ключового співробітника збирається компромат. Їх компанія займалася тим самим відносно багатьох контрагентів та конкурентів.

На столі завібрував телефон. Повідомлення від невідомого абонента.

Дем’ян прочитав і навіть не кліпнув. Впевненим рухом натис кнопку “1” на внутрішньому зв’язку і тільки-но там прийняли виклик промовив:

— Підготуйте мені список усіх розслідувачів, які можуть це розкрутити. І зв’яжіться з Коваль. Зараз же.

— Ви впевнені?

— Так.

Він передивлявся кадр за кадром, рвеця стальний трос, як бетонна плита падає вниз. Чиста геометрія падіння. Усе відбувається за законами фізики. Лише той дурнуватий незграба, що не відійшов вчасно псує ідеальну картинку. Мало того, що летить і хаотично дригається, так ще й верещить, як порося 

— Ми це переживемо, — тихо сказав Фелікс Альбертович, який так і стояв позаду Левченка.

— Я не про це думаю, — відповів Дем’ян.

— А про що ж? — здивовано запитав фіндиректор.

Левченко знову відкрив повідомлення. І прочитав вголос: “Імперії падають не через дефекти в бетоні, а через хорошу пам’ять.”

— Про те, хто ж перший вирішив, що настав час згадати, — відповів Дем’ян радше сам собі.

Одразу після цього він раптово повернувся в кріслі в бік дверей і підвівся на ноги. Фелікс Альбертович побачив посмішку на обличчі Дем’яна і мимоволі знітився. Він добре знав, що криється за посмішкою шефа.