Розділ перший (частина п'ята)

   Дорога до ріки пролягала частково через ліс, де рівень проїздженості був пропорційним кількості проїздів місцевих жителів. Генра, не жаліючи нервів дітей, мчала сухою дорогою так швидко, як тільки міг дозволити мотоцикл. Віка міцно обхопила обома руками стару з бажанням - щоб це чим пошвидше закінчилось,  на відміну від Макса, який з дитинства привик до таких поїздок.       
   Вони доїхали досить швидко і, на подив Віки, без пригод, зупинившись за 30 метрів від місця святкування. Дівчина, ставши на землю, відчула, як у неї тремтять ноги. Максим, тим часом, вже морально підготувався до всього, що може його чекати. В планах він мав: тихенько піти звідти, вичекавши вдалий момент. Віка підозрювала, що хлопець може так зробити, бо це було вже неодноразово, тому цього разу вона хотіла не дати йому такої можливості.
   Вони зняли шоломи і поклали їх в коляску мотоцикла. Тоді пішли в сторону своїх однокласників. Генра заглушила мотор і рушила за ними.
   - О! Кого я бачу? - назустріч їм вийшов задоволений Саша, а за ним ще двоє хлопців.
   Максим та Віка пройшли повз цю трійцю і підійшли до столу, де лишилися лише дівчата, що готували стіл до святкування.
   - Що ти, привезла може нам папіросів? - спитав Саша у Генри.
   - А шо, попередні вже скурили?
   - Та нє, але на такий вечір лишніми не будуть, сама розумієш.
   - Чекай, - вона перевірила кишені, - маю дві. Гроші при собі?
   - Нє. Але ти ж мене знаєш, як тільки, так зразу.
   - Ну й ти, добре, ціна та сама. Але за очікування сам знаєш. - Вона передала йому товар.
   - Але й обдираєш ти нас, бідних школярів.
   - Слухай ти, як будеш нити, то взагалі більше не дам в борг. - Вона дістала одну сигарету, щоб закурити. Хлопці її підтримали і теж закурили. 
   - Та я ж не в серйоз. 
   - Та мені до сраки, в серйоз ти, чи ні.
   - Добре, поняв. 
   Поки вони двоє вели діалог, двоє інших хлопців тихо слухали їх, потягуючи по черзі одну сигарету, яку на них виділив покупець.
   - Нє, ну звісно добре, що ти приїхала, - продовжив Саша, - але для чого його сюди тягнути? Тільки настрій портить.
   - Та мені по барабану, то не моя ініціатива.
   - Ну, так, очевидно, - задумався хлопець. - Ти часом не знаєш, між ними може щось є?
   - Що? - закашлялась з сміхом Генра. - Нє, як риганеш, то риганеш.
   - Ну, та так, але хто їх знає.
   - А що...
   - Нічого, - строго наголосив хлопець, - просто цікаво. Ладно, проїхали, дасиш катнутись на мотику? - перевів тему хлопець.
   - Як маєш бажання - пішли. - Вона зробила останню тягу і викинула окурок на землю.
   Саша передав недокурену сигарету своїм підхвостням і рушив за старою. Хлопці залишилися на місці, проводячи їх поглядом і вже докурюючи кожен свою сигарету. Генра завела транспорт, і хлопець зразу ж сів на водійське місце, не вдягнувши шолома. Вони двоє покинули галявину, поїхавши попри ріку, в протележному напрямі від того, яким приїхала Генра раніше.
   Тим часом, на столі вже все було готово для повноцінного святкування. Максим вмостився з краю лавки і весь час залишався там. Всі просто старались не звертати на нього уваги, тільки Віка періодично дивилась, чи він все ще тут.
   Загалом, це було непогане місце: великий стіл з лавками забитими в землю, навколо столу були дерева і кущі, які прикривали від жарких променів сонця. Ріка була в п'ятдесяти метрах від них, а вхід у воду був встелений сумішшю піска з землею. 
      Пройшло близько двадцяти хвилин, і всі присутні почули звук мотора зі сторони дороги, куди раніше відправився хлопець зі старою. Згодом, через галявину промчав мотоцикл. На ньому була лише Генра, яка крикнула: "Можете починати без нього, він вернеться трохи пізніше!". 
   Спочатку всі розгубились, але згодом, все ж, вирішили починати без хлопця.
   На диво, усе проходило досить спокійно для Максима, який звик до постійних насмішок. Віка сиділа поруч з ним, ніби його щит від проявів негативу з боку його однокласників. 
   Після декількох тостів діти вирішили піти до ріки і зануритись у воду, щоб освіжитись. Саша все ще не повернувся, і між ними почалися розмови про те, де він може бути. 
   Максим не був налаштований на те, щоб залишати своє місце за столом, тому Віка змушена була потягти його до ріки майже насильно.
   За пару хвилин вже всі були у воді, окрім Максима, який залишився сидіти на невеликому зрізі берега, недалеко від спуску у воду. Обійнявши коліна і дивлячись на потік води, він занурився у свої думки. Дівчина вирішила не чіпати його, так як дотягти його тільки до берега було ще тією задачею. Діти, тим часом, утворили фігуру кола на воді, щоб покидати м'яч.
   - А що, він окрім сонця ще й води боїться? - почала одна дівчина, кивнувши в бік Максима.
   Так як хлопця ніколи не бачили у легкому одязі, то його однокласники почали жартома вважати, що він боїться сонця або йому просто зимно. Остаточної відповіді він їм не давав, тому вони вважали, що обидві версії є вірні, не дивлячись на протиріччя.
   - Певно замерзнути в воді боїться, - припустив з насмішкою один хлопець.
   - Або просто плавати не вміє - підтримав розмову інший.
   - Вміє він плавати, - втрутилась в обговорення Віка. - Ще краще тебе!
   - Ну, якщо він все може, то чого сидить там один? - поцікавилась одна з дівчат.
   - Просто не хоче.
   - Ага, - усміхнувся перший хлопець. - Ой тону, тону, - вдавано почав він тонути, показуючи Максима, - я все можу, просто не хочу! - завершив він кривляючись. 
   Всі засміялися, окрім Віки.
   - Зараз все самі побачите! - вона рішуче направилась до берега.
   Вийшовши на берег, Віка ніби залишила всі негативні емоції у воді. Тільки тоді вона зрозуміла на яку нереальну річ наважилась. З надією дівчина попрямувала до Макса. Вона підійшла і сіла біля нього, так само обійнявши свої коліна. Хлопець навіть не звернув уваги на неї. Вона так і сиділа з кілька хвилин мовчки, обдумуючи, що сказати.
   - Про що думаєш?
   - Про те, як піти додому, - не роздумуючи, відповів Максим.
   - Ти цього навіть не приховуєш. - Всміхнулась дівчина. - Але чому, що тобі тут не так?
   - Я не маю бажання про це говорити.
   - Ну, дивись, ти ж й так тут. Чому б не провести цей час хоч з якимось задоволенням і користю?
   Хлопець нічого не відповів.
   - Ну, як мінімум, можеш поплавати. Гірше ж не буде, - запропонувала вона. - Плюс, охолодишся. Думаю, під тим всім одягом жаркувато трохи.
   - Мені й так нормально.
   - Та чому ж ти такий впертий, - спокійно сказала вона, усміхнувшись. Після чого підвелась.
   Їх однокласники продовжували кидати м'яч, поглядуючи на них двох. 
   - Я впевнена у тебе є бажання поплавати, можливо тобі просто потрібен якийсь поштовх. - Вона стала перед ним, протягнувши йому свою руку. - Давай.
   - Що? - він глянув на неї.
   - Давай руку, - усміхнулась вона.
   - Не хочу.
   - Ну, тоді я так і продовжу стояти.
   Максим опустив погляд на землю і продовжував сидіти. Віка залишалась на тому ж місці з протягнутою рукою. Згодом він глянув на однокласників у воді, які мовчки спостерігали за цією ситуацією, посміюючись. Переконавшись в рішучості дівчини, Максим протягнув їй руку. Вона вхопила її і потягнула його на себе, щоб він підвівся.
   - І для чого це?
   Віка стояла прямо перед ним, будучи спиною до ріки. Вона взялась за краї його светра і почала підтягувати його до гори. Максим, не обдумавши, раптово відштовхнув її; дівчина, втративши рівновагу, полетіла у воду. Після усвідомлення зробленого, хлопець хотів щось сказати, але не встиг. Він відчув, що його хтось потягнув за плече. Після цього він відчув удар по лиці і впав на землю. Тоді почались удари ногою. Максим скрутився в клубок. З води почувся благаючй крик Віки:
   - Саша, перестань!
   Тут дівчину підтримали і її однокласники, всі розуміли, що це вже занадто.
   - Та він взагалі обнаглів! - гнівно крикнув Саша. Він робив рух ногою після кожної фрази, збавляючи темп після кожного удару, - ще й... його стара... я поки... відійшов... вона рухнула... без мене... довелось протопати... з паро кілометрів...
   Завершив хлопець після того, як почув плач.
   - Ти там що, ревеш? - спитав він з презирством. - Але ж ти тряпка.
   Максим ще деякий час лежав тремтячи і ридаючи. Діти вилізли з води і обступили його. Саша, тим часом, рушив до столу, зберігаючи свій негатив. Розгублена Віка підбігла до побитого хлопця. 
   - Йой, сильно ж він, - з щирим переживанням сказала вона і спробувала допомогти йому стати.
   - Не рухай мене! - крикнув Максим крізь сльози.
   - Але ж я...
   - Ви всі... відчепіться від мене, - промовив хлопець, підводячись і закриваючи лице рукою. Тоді він рушив в сторону дому, на стільки швидко, наскільки йому вдавалось. 
   - Зачекай, - сказала Віка і попрямувала за ним.
   - Просто відстань від мене, - попросив він, не обертаючись і пошкутильгав звідти. 
   Всі залишились на своїх місцях, проводячи його поглядом.