Розділ перший (частина четверта)

   - Добридень, а Максим Гриньків живе тут? - на дворі почувся привітний голос Віки. 
   Почувши його, Максим здивувася і зразу зрозумів до чого це йде. Але він просто продовжив креслити схему в своїй кімнаті на горищі. Зошит лежав збоку, біля металевої миски, на стінках якої залишилися засохлі залишки картоплі. Він навіть не відкривав його. Хлопець планував вернути зошит за декілька днів, давши Олегу знати, що він його не буде читати.
   - О, ану швиденько підійди! Там, в гаражі, на столі, має лежати ключ на дев'ятнадцять, принеси його! - вигукнула Генра з-за мотоцикла дівчині. 
   Стара навіть не глянула на Віку. Вона просто продовжувала стояти колінами на брудній картонці біля свого трьохколісного апарату, прикручуючи гайку від бокової кришки мотору.
   - Вибачте, я б з радістю допомогла, але я трішки спішу, нас просто чекають.
   - Та давай, не тойво, то є не довго.
   - Ну, якщо не довго, - задумалась дівчина.
   Вона пройшла повз мотоцикл і зайшла в гараж. Там було досить мало місця і темно, бо не було вікон. Віка підійшла до столу і взяла потрібний інструмент, одразу помітивши його серед посортованих ключів, що лежали з краю. Загалом там всі інструменти були акуратно розложені по своїх місцях і було досить прибрано.
   - Ось, візьміть! - ввічливо промовила дівчина, простягнувши ключ.
   - О, швидко соображаєш, то є добре, - жартівливо промовила Генра.
   - То Максим живе тут?
   - Живе, - беземоційно відповіла стара. - Тако, тепер принеси обрізану баклажку, там під столом має лежати.
   - Гаразд, але ви б не могли покликати його?
   - Зараз, закінчу тут і кликну.
   Віка вирішила не сперечатись і спокійно допомагала Генрі. Вона відчувала, що так буде швидше.
   За чверть години Максима від креслення перервав крик Генри:
   - Ану, малолітній вилупку, спускайя сюди, розмова є!
   Хлопець, який вже змирився з тим, що зараз буде відбуватись, підвівся і повільно рушив до драбини. "Тільки щоб вона замовкла" - пролетіло в його голові. 
   Він вже зайшов за кут будинка, коли почув клацання, а потім - спалах запальнички. Генра видихнула сегаретний дим і глянула на внука, який йшов до них.
   - Ох, дідько б тебе взяв, давай швидше рухай своїми нозями, тут людина спішить. 
   - Будь ласка, не треба так кричати, - акуратно попросила Віка.
   - Та як з тим плюгавим спокійно, тут, як з оцим. - Вона хлопнула рукою по сидінні мотоцикла і з усімшкою продовжила, - як не гримнеш, не рухнеться.
   - Напевно, - пролетіло тихенько під носом дівчини.
   - Тако, хлопче, щоб слухав, мені, її уважно! - Вона кивнула в сторону гості та пішла в гараж.
   - Ну, слухаю, - звернувся він до Віки з нотками образи. Погляд його був направлений в сторону старої, яка зайшла в гараж.
   - Пропозиція та сама, щоб ти пішов з нами до ріки відсвяткувати випускний.
   - Я раніше вже все сказав. - Він розвернувся, недочекавшись відповіді, і пішов звідти.
   - Вже обернувся і потопав назад! - промовила підвищеним тоном Генра.
   Хлопець гнівно видихнув і розвернувся. З гаражу, замість сигарети, стара вже несла два пошарпані шоломи. 
   - Тримайте! - кинула вона їх дітям і підійшла до мотоцикла.
   - Чекайте, якщо він не хоче, то може справді не варто...
   - Як це не варто? - Генра почала копати заводну лапку. - Хай трохи в люди вийде! А то закисне на тому горищі. 
   - Ну, гаразд. Але ми можемо й пройтись, це не далеко.
   - Ти давай тойво без того, я твого часу вкрала, тепер наверну. Все одно зараз треба проїхатись. 
   Віка поглянула на старий мотоцикл і непомітно боком підступила до Макса, який надягав шолом.
   - Слухай, а це точно безпечно? - тихо запиталася вона.
   - Не думаю.
   - Чому?
   - Бо в неї мрія - лишити життя на дорозі.
   Віка глянула на хлопця, на його лиці вона побачила ледь замітну самовдоволену посмішку. Після чого в її очах запалала рішучість і вона без команди пішла, і сама всілася позаду Генри. Максу залишилось місце тільки в колясці.
   - Ти це чуєш? - запитала стара з якоюсь інтригою у Віки.
   - Що саме?
   - Звук... звук цього мотора.
   Для дівчини це прозвучало дивно, тому вона вирішила просто промовчати.
   - Ну! І що ти там стовбичиш? - запитала Генра внука, перекрикуючи звуки працюючого мотоцикла. - Давай сідай, поїхали!