Розділ перший (частина перша)

   - Ну, що ж... - слова старшої вчительки линули обережно по напружено-легкій атмосфері вже такого рідного класу для неї і її випускників, до яких вона зверталась ніби в останнє. - Ось ми й дійшли до цього моменту, якого так чекав Сашко, - легка посмішка з'явилась під її носом і понеслась класом по обличчю слухачів. - Іноді здається, що все буде завжди залишатися таким же, яким ми його знаємо, і не помічаємо, як той час, який здавався незмінним, минає, залишаючись позаду, - вона задумливо зупинилась, щоб перевести дух і з відчутною гордістю в словах, продовжила. - Проте ось він - час змін. Час, коли ми прощаємося, і ви йдете далі, - в класі запанував сум. - Хтось ще в десятий клас, хтось вже в інші навчальні заклади...
   Весь клас мовчав і уважно слухав монолог їхньої вчительки, яка за останні роки стала для них такою ж близькою, як і вони для неї. Кожен з присутніх мав змішані відчуття у цей момент, але найбільш відчутним був сум. Так могло здатись на перший погляд, але завдяки невеликій кількості школярів можна було розгледіти пару зелених очей, які дивилися в нікуди, прикриваючи роздуми хлопця, який не слухав жінку, тому його не поглинула емоційна гармонія класу.
   Натомість його увагу захопила ідея, якою він жив. Йому завжди було не до них, і навіть зараз, наче в такий важливий момент, його думки були заповнені тільки одною метою. Викинула його в світ до всіх тільки згадка про нього в монолозі вчительки: "... бажаю, щоб час міняв вас тільки в кращу сторону і щоб ти, Максим, зміг краще ладити і бути ближче до гармонії твого майбутнього оточення...".  У своїй промові вона намагалась приділити час кожному присутньому, щоб ніхто не залишився ображеним. Хлопець, почувши своє ім'я, перевів погляд на жінку, але знову занурився у свої роздуми, коли зрозумів контекст.
   Його, з поміж однокласників, вирізняла не лише байдужість, але й зовнішній вигляд. Тоді, коли всі були вбрані у легкий, святковий одяг, він був у старих спортивних штанах і светрі. Так він вдягався завжди, не зважаючи на погоду. Також, на відміну від інших хлопців, у нього було досить довге волосся, яке завжди було безладно розкидане по його голові.
   Коли промова підійшла до кінця, жінка запросила двох дівчат до її столу, де стояв торт і дві пачки соку. А тоді, за умовного дозволу дітей, покинула приміщення.  Одна з дівчат взялась за ніж і почала ділити торт на десять рівних частин, інша розділяла і виставляла стаканчики для напоїв. Їм на допомогу поспішили ще троє дівчат. За партами залишились самі хлопці, троє з яких вели веселу розмову, а інший - Максим, так і залишався на "своїй хвилі".
   - Ало! - почав, скрививши голос, один з хлопців. - Планета Земля викликає Максонафта, прийміть виклик!
   - Саша! - ображено гукнула до нього дівчина, яка нарізала торт. - Хоч сьогодні не чіпляйся, серйозно, не порть свято!
   - Вікусь, - спокійно звернувся до неї хлопець, - ти придивись краще, бо тут не я його порчу, а цей, своєю кислою мордою, - закінчив він з вдаваною відразою.
   - Тобі яка різниця до нього?
   - Ну, як, негатив швидко поширюється, от я і хочу погасити його на ранніх стадіях.
   - Тут негатив створюєш тільки ти.
   Макс ще на початку їхнього діалогу перестав слухати, не до цього йому. 
   Весь клас мовчки спостерігав за їхньою суперечкою, тільки двоє хлопців біля Саші підтримували його, киваючи головами і в деякі моменти підтакуючи. Закінчилось це, не дійшовши до логічного завершення, коли в клас повернулась вчителька з бутилкою холодного шампанського.
   - Думаю сьогодні можна, - сказала вона дітям. - Не переживайте, з вашими батьками я говорила, якщо по одному стаканчинку, то вони не проти, - жартівливо усміхнулася жінка.
   - О! Марія Павлівна, ви знаєте як нас порадувати. Але зауважте, мої батьки не будуть проти, якщо я буду і більше одного, - розважливо зауважив Саша.
   - Та тут було б добре, якби всім хватило.
   - Та хватить, не переживайте. Во, Максим певно не буде, тому вже більше.
   - А чому він не буде?
   - Так йому ж спочатку треба з космосу вернутись, а це ой як не скоро, - усміхнувся хлопець, а за ним і весь клас, окрім Максима і Віки. 
   - Сашо перестань, - спокійно промовила жінка. - Все, давайте, підходьте всі сюди. 
   Святкування в класі тривало недовго. Максим не мав бажання там знаходитись довше потрібного, тому швидко покинув приміщення, коли стало зрозуміло, що все йде до завершення.
   - Максим, зачекай! - позаду, з натовпу шумних школярів, почувся приємний дівочий голос.
   Хлопець, змирившись з тим, що зараз буде відбуватись, зупинився і на видиху обернувся. До нього з поспіхом напрявлялась блакитноока дівчина зі світлим, пишним довгим волоссям. Вона була вбрана у легке плаття, що підкреслювало її тендітність. У момент, коли вона зупинилась перед ним, він кинув погляд за її плече. Там, непоспішаючи і розважливо ведучи розмови про плани на літо, з класу виходили їхні однокласники. Хлопець звернув увагу тільки на декількох з них, які недбало намагалися приховати свій зневажливий погляд в його сторону. За всі такі короткотривалі, але часті діалоги з нею, він встиг нарахувати вже по декілька таких поглядів кожного з них. І Макс прекрасно розумів хлопців, увагу яких вона захопила своєю відкритістю, ніжністю і щирістю ще рік назад, коли перевелась в їхню школу. Розумів і дівчат, які просто не поділяли її ставлення до нього. Він і сам не розумів, яка їй вигода з цього.
   І ось, перевівши свій миттєвий погляд на неї, він зустрівся з її проникливими очима. Після чого, раптово відчувши потребу порушити цей контакт, знову глянув в бік їх однокласників. Тепер перед ним розгорнулась знайома картина, яку він все частіше споглядав останнім часом. Одну її частину займало схвильоване лице дівчини, а іншу - купка ненависників позаду.
   - Слухай, - спокійно почала вона, - ти ж сам розумієш, що це вже останній раз, коли ми зможемо так зібратись разом, ну, якщо не рахувати зустрічі після школи, але вони далеко не будуть такими. Тому, може, давай сьогодні підеш з нами? - обережно запропонувала дівчина.
   - Вік... - почав він своїм вічно байдужим тоном.
   - Чекай, поки ти не відмовив, - перебила вона. - Просто вдумайся в те, що ти таким чином просто викинеш один з цікавих моментів свого життя. І, можливо колись, будеш жаліти про це.
   - Жаліти? - тихо промовив він, скрививши лице в пів-посмішці. - Про що?
   - Про прогавлений момент, який ти потратиш на ту саму буденність, що й завжди. Замість того, щоб в такий хороший день побути на природі з однокласниками. 
   - Навіть, якщо й пожалію, то це буде колись, а зараз мені байдуже, - з тою ж холоднечею сказав він, розвертаючись, щоб продовжити йти куди йшов.  
   - Ну, зачекай! - поспіхом промовила дівчина, схопивши його за руку.
   - Що ще? - видихнув він з відчутним роздратуванням, не розвертаючись назад до неї.
   - Якщо вже не заради себе, то хоч заради однокласників. Буде краще, якщо сьогодні будуть всі.
   - Заради однокласників... Ти й сама знаєш, що тут і без слів все зрозуміло.
   - Ну, тоді... - тихо і роздумливо промовила вона.
   - Що тоді? 
   Пройшло ще декілька секунд, перш ніж Максим знову запитав, протягнувши:
   - Ну-у?
   - Ну, тоді... Хоча б, заради мене, - тихо промовила вона йому в спину.
   Дівчина продовжила стояти, тримаючи його за руку і очікуючи відповіді. Максим вже звик до її наполегливості і впертості, але це було неочікувано для нього, тому в голову зразу не прийшло, що відповісти. 
   - І він ще думає? - з награною здивованістю запитав Саша.
   Цей широкоплечий і високий нахаба тихо підійшов до них саме в той момент, коли Віка завершила говорити. Після його появи вона швидко відпустила руку Максима.
   - Слухай, Вік, тобі не здається, що ти забагато часу потратила на цього невдячного мудака? - швидко промовив хлопець з відчутною злістю в тоні. - Не знаю, що тобі від нього треба, але все даремно!
   - Що? - тихо і розгублено запитала дівчина. 
   - Знаєш, мені, звісно, тільки здається, та й не мені одному. - Він зменшив тон і нахилися до неї, поставивши руку біля свого рота так, наче закриваючись від Максима. І прекрасно розуміючи, що той всерівно його почує, сказав, - ходять чутки, що нашого Максонафта дівчата не цікавлять, якщо ти розумієш, про що я. - Після цього він випрямився і підвищив тон, щоб підсумувати сказане, - тому користі з нього, як з козла молока! - Він замовк, щоб помилуватися їх реакцією, після чого, так ніби нічого не сталось, сказав, - ладно, пішли Вік, тебе вже всі зачекались. 
   Дівчина була розгублена. Вона вже звикла до таких витівок Саші, але після своїх останніх слів, такий оборот ситуації збентежив її. Максим, натомість, вислухав це все з спокійним виразом обличчя, після чого, спокійно пішов далі.
   - Максим зачекай! - прохально сказала Віка.
   Вона пішла за ним, але її за руку схопив Саша.
   - Вік, та кинься вже його, ти ж сама все бачиш.
   - Саша, відпусти! - зі стриманим гнівом сказала вона.
   Хлопець, видихнувши, і показуючи виразом обличчя свою несхвальність її дій, відпустив руку.
   Віка наздогнала Максима і, вирівнявшись з його темпом, продовжила незавершений діалог.
   - То як, ти прийдеш?
   - Ні, - спокійно відповів хлопець.
   - Зрозуміло, - з сумом задумливо сказала вона. Вони пройшли ще декілька метрів коридором мовчки, після чого дівчина всміхнулась. - Ну, гаразд. 
   Тоді вона розвернулась і пішла назад.