Ідеальне місце

Андрій стояв і дивився на свіжу могилу, на надгробну плиту. Дивився, але не бачив — ні родичів, ні напису з іменем його коханої. Можливо, там викарбувано один із присвячених їй віршів… Решта поезій припадала пилом у шухляді робочого столу, так і не ставши чимось важливішим за стос списаного паперу. Тільки Насті його вірші й подобалися… 

Знову подув вітер, сповнюючи все довкола хвойним ароматом, змушуючи хлопця відволіктися. Невідомо звідки він віяв серед соснового бору, що ховав невеликий цвинтар не лише від випадкових подорожніх, а й від негод, та тільки вітер мав рацію: саме час змінювати музику. Бажано разом із програвачем. 

Андрій думав, що смерть докорінно змінює життя. Це стосується, звісно, не мертвих, а їхніх родичів та близьких. Тих, кого її кістляві пальці торкнулися лише побіжно. Тих, хто лишився жити, поховавши своє щастя. Здавалося, це сталося тільки вчора, але йому постійно ввижалося, ніби все відбулося набагато раніше…

Андрій підвівся і відійшов від могили. Дивно, що крім нього ніхто сюди не приходив — знайомих у Насті було хоч греблю гати. 

Він усе силкувався згадати, коли ж саме це сталося, але спогади вислизали, губилися на півдорозі й усіляко опиралися його спробам вхопитися бодай за якусь деталь похорону. А як вона померла? Розтерзаний питаннями мозок намагався чіплятися за минуле, але все вислизало, породжуючи нові запитання. 

Як іще це назвати, якщо не божевіллям? Цікаво, він божеволів від горя, чи це почалося раніше? 

Зрештою, думки привели Андрія до несподіваного відкриття: він геть не пам'ятав, як тут опинився. Сягнув у кишеню — телефона не було. Не взяв чи, може, забув? Гаманець і ключі від машини теж зникли. Куди воно все дівається? 

Машини поруч не виявилося, натомість черговий спогад нагадав про недавню аварію. Здається, він саме їхав до цвинтаря, до Насті… Звідти, мабуть, і ці провали. 

Андрій вирішив прогулятися, але дорогою знову загубився в часі та просторі. Вже біля будинку, біля дверей їхньої квартири, силкувався згадати, як сюди дістався, але натомість пам'ять підкинула розмову з Настею. Коли це було? Немає відповіді. Пам'ятав лише, що обговорювали цвинтар. Він тоді відзначив панівне довкола умиротворення і пожартував, розсмішивши Настю, що тут — ідеальне місце для останньої зупинки… 

Ключів від квартири також не знайшлося. Дивно, що він не згадав про них на цвинтарі. Напевно, всі його речі й справді залишилися в машині. Але ці провали дідькозна-як цікаво працюють — силкуєшся згадати одне, а вилазить інше. Цікаво, що йому на це скаже лікар? 

Довелося шукати ключі в потаємному місці — у ніші на сходовому майданчику, схованій за плакатом із зображенням учасників їхнього з Настею улюбленого гурту «Скрябін». Ключі виявилися на місці, але щойно він їх торкнувся, в очах потемніло. Отямився він уже у квартирі. Все тут було як і раніше, за винятком розташування деяких речей. Дрібниці. Андрій навіть не був певен, що має рацію. Можливо, це після похорону все змінилося, а може, він просто ще не оговтався від свого лиха, травми чи всього разом. Подумаєш, коробка з його творчістю перекочувала з комірчини на робочий стіл — ніби хтось читав. Тільки от читати не було кому, хіба що він сам дістав її в один із нападів безпам'ятства… Він підійшов — цікаво було дізнатися, що ж із його писанини читали останнім? Але щойно рука торкнулася коробки, його поглинула темрява.

***

Він знову вдихав аромат хвої і знову насолоджувався свіжим повітрям без домішок бензину. На тому самому місці. Цікаво, коли він перестане ловити себе на цих ненавмисних відвідинах цвинтаря? 

Машину вирішив не брати, і добре — бо навіть зараз не міг згадати, як сюди дістався. Він сидів на лаві, похиливши голову. Хотілося плакати, але сліз не було. Поруч хтось присів. Андрій навіть не чув кроків — настільки занурився в пошук втрачених спогадів. Він повернув голову і побачив привида. Істота була напівпрозорою, лише глибоко всередині, десь у районі сонячного сплетіння, чорніла темна пляма. Андрій не злякався. Було таке відчуття, ніби боятися він просто розучився. Коли привид заговорив, Андрій упізнав голос Ігоря, свого армійського друга. 

— Привіт, Андрюхо. Ось, тільки-но справи закінчив, і відразу сюди… ледве знайшов тебе. Настюха допомогла… 

— Ти бачив її?! Де вона, Ігорю?! 

Але Ігор не чув його істеричних запитань. Мабуть, привиди не чують живих. Андрій чомусь думав, що навпаки — що це живим не дано чути мертвих. Він не міг згадати, як давно не спілкувався з другом. Чому ніхто не сказав йому, що Ігоря більше немає?! 

— Андрюхо, ти вибач за все. Знаєш, віддалилися ми останнім часом, і це з моєї вини. Я ж, як Настю твою побачив, одразу втратив голову. Ні їсти, ні спати не міг, закохався по вуха. Намагався навіть поза твоїми очима спілкуватися з нею, так відшила мене, бо тебе кохає. Не переймайся, Андрюхо, я за нею тут нагляну…

 «Ого, — подумалося Андрієві, — я навіть не підозрював, що наша дружба ось так раптово обірвалася. Невже почуття до Насті довели Ігоря до самогубства?!» 

Друг замовк. Його силует дістав і підкурив сигарету. Андрій подумав, що, вочевидь, після смерті звички людей залишаються з ними. Самому курити не хотілося, хоча він був певен, що немає на планеті сили, здатної змусити його кинути. Мабуть, смерть коханої жінки все ж таки створила щонайменше одне диво. 

Ігор попрощався й пішов, залишивши його на самоті. Напевно, час було йти, але цвинтар вабив, ніби притягуючи до себе, і Андрій почувався тут набагато краще, ніж за його межами.

***

Цього разу ключів під плакатом не було. Андрій завмер на місці, дивуючись власній незібраності. Тепер йому до квартири потрапити не світить — хіба що привид коханої милостиво впустить додому. Тієї миті відчинилися двері ліфта, і нечітка постать, оповита дивним мерехтінням, що вийшла звідти, виявилася Настею. Вона пройшла повз плакат, крізь Андрія, немов не помічаючи. Здивований, він поки що не розумів, що відбувається. Хіба привиди на таке здатні?!