Ідеальна зброя

Рирґ сидів у кущах, здригався й скиглив. Учора Великий, син Великої Волохатої, вождь племені, жорстоко його побив. На думку Рирґа — цілком даремно.

Учора плем’я полювало. У долині з’явилися олені. Рирґ сидів у засідці, його завданням було відлякувати тих оленів, що звертали вбік від мисливців. Він сидів на поваленому сильним вітром дереві, серцевина якого давно перетворилася на труху — плем’я брало її для розпалювання вогнища.

Крики заганячів і мисливців лунали далеко збоку. Рирґ занудьгував і почав долонею стукати по стовбуру дерева. Дерево відповідало глухим і водночас розкотистим
БУМ-БУМ-БУМ…
Ці звуки викликали в душі незнане хвилювання.

Рирґ так захопився, що зовсім не помітив, як олені змінили напрям бігу й кинулися туди, де не було ані заганячів, ані мисливців, залишивши плем’я без здобичі.

Стадо стрімкою живою рікою промайнуло повз Рирґа, який натхненно вчився добувати звуки з дерева, використовуючи різні частини тіла, гілки, каміння… Найкраще виходило, коли він бив по дереву древком списа.

— Ииих! — почув Рирґ і побачив червоне від бігу й люті обличчя Великого, сина Великої Волохатої, і знепритомнів від страшного удару по голові.

Стадо пішло. Рирґ цього вже не бачив.

Його били довго, але він цього не відчував…

І ось сьогодні Рирґ сидів у кущах, дивився на зламаний спис і скиглив від болю та голоду. Треба було повертатися до племені. Рирґ підвівся й сперся на гілку дерева. Гілка зламалася — Рирґ упав і завив від болю.

Лежачи, він дотягнувся до зламаної палиці й жбурнув її вбік. Палиця пролетіла, вдарилася об стояче дерево — і загуділа. Звук зацікавив Рирґа.

Зі стогоном він підвівся, докульгав до палиці, підняв її й почав розглядати з усіх боків. Усередині вона була порожниста!

Забувши про біль і голод, Рирґ стукав, калатав і дув у палицю. Щоразу звуки були різні, але незмінно хвилюючі й зачаровуючі.

Та живіт нагадав про себе.

І Рирґ попрямував до печери, в якій жило його плем’я. Свою нову знахідку він обережно ніс у руках і болісно міркував, як умовити Мовчуна зробити йому новий спис. Мовчун попросить за спис дві шкури й три шматки кременю. Добувати шкури доведеться з дубиною, а дубиною доброї шкури не здобудеш.

Так розмірковуючи, Рирґ дістався печери й побачив зграю космачів — диких, грубих воїнів із волоссям, зваляним у джгути, й обличчями, вкритими бойовою фарбою, які намагалися прорватися всередину.

Зграя перекрила вхід до печери.
Плем’я було в облозі.

Вхід був завалений гострими кущами, мисливці з печери відбивалися списами. Шаман космачів розводив вогонь, щоб вигнати захисників. Ситуація здавалася безвихідною.

Що він один міг зробити проти воїнів космачів? Хотілося вити й гарчати від безсилля.

І раптом Рирґові спала на думку блискуча ідея.

Він підніс до рота гілку, з якою грався в кущах, набрав повні груди повітря — і дунув.

Шаман космачів роздмухав вогонь, і воїни почали підкидати в нього сирі гілки. Вогонь сердився, шипів і давав їдкий дим. Космачі раділи й помахами шкур заганяли дим у печеру. Усередині кашляли воїни, плакали діти й жінки. Космачі тішилися близькою перемогою.

Раптом за їхніми спинами пролунав рик Шарха — найжахливішого звіра, від вигляду якого тремтіло серце навіть найхоробрішого мисливця.

Шарх — могутній і небезпечний хижак, уособлення сили й смерті. Його масивне тіло вкрите густою, брудно-коричневою шерстю, що допомагає зливатися з лісом і ховатися в тіні. Найстрашніша його риса — величезні вигнуті ікла, схожі на гострі кинджали, які блищать на сонці. Вони такі довгі, що визирають із пащі навіть тоді, коли щелепи зімкнуті, надаючи морді постійного виразу загрози.

Шарх рухається повільно й велично, але його мускулисті лапи приховують вибухову силу: перед стрибком кожен м’яз напружується, мов натягнута тятива. Його очі — жовті, холодні, пильні, ніби здатні просвердлити наскрізь і побачити душу того, хто потрапляє в їхній погляд.

Його рик розноситься лісом, мов гуркіт каміння, що падає з висоти, пробуджуючи прадавній страх. Для людей, які жили поруч із такими хижаками, Шарх був символом небезпеки, яку неможливо ні приручити, ні обдурити. Він утілював усі їхні страхи й повагу до дикої природи, перед якою можна було лише схилитися й уникати зустрічі.

Шарха боялися всі.

Рик пролунав ближче.

Космачі, не розбираючи дороги, гублячи списи, кинулися навтіки…

Рирґ підійшов до печери, ногою розметав вогнище й покликав воїнів племені.

Увечері, коли плем’я святкувало перемогу, Великий, син Великої Волохатої, вождь племені, обережно тримаючи в могутніх руках гілку Рирґа, сказав:

— Сьогодні вперше людина заговорила, як звір. Нехай Рирґ робить так і далі. Це корисно.

А Рирґ, відкинувшись і сито відригуючи після трапези, дивився на жарини вогнища й розмірковував над новим задумом. У голові вже народжувався новий образ: тонкі, пружні гілки, натягнуті жили й загострені кам’яні наконечники.