Здійснення ідеальних мрій

— Що ти хочеш на своє вісімнадцятиріччя? – запитує мене моя дальня дивна родичка. А я стою і думаю, що їй відповісти, щоб відчепилася.

— Хочу, щоб в майбутньому усі мої найзаповітніші мрії здійснилися, — відповідаю їй стандартною фразою, на що вона лиш усміхається і так і залишає мене без подарунка. Ідеальний початок святкування день народження, нічого не скажеш – думаю я в голові й валюся спати.

….

Хтось дзвонить у двері. Зиркаю на годинник. Сьома година ранку. Невдоволено протираю очі і підводжуся. Я коли-небудь висплюся в цьому житті? Кого вже тільки принесло! Відкрила двері й отетеріла. На порозі стояла я. А точніше моя покращена копія. Сплю? Не схоже, судячи по тому як боляче мені від власного ж щипання.

— Ну, привіт! – посміхнулася мені "я"? Впевнено зайшла у хату і розсілася на стільці. — Так-так, я це ти, тільки трішки краща, — лукаво посміхнулася вона. — І не дивися ти так на мене, що я припхалась без запрошення та ще й розбудила тебе з самого ранку. Ти ж завжди мріяла бути сміливішою, от бачиш як би це виглядало, – сміється мені моя копія. Але судячи з її майже ідеального вигляду, жалюгідною копією тут є я сама.

— Як тобі твій ідеальний ніс? – запитує несподівана гостя кружляючи перед дзеркалом. — Правда ж так значно краще? – хихикає вона.

А я стою і досі не можу відійти від шоку. Ідеальна картинка себе самої дійсно вражає досконалістю. Носик рівнесенький, помітні невеликі вилиці, значно довші вії, фігура як у моделі, просто я як картинка з пінтересту.

— Ну ти ж завжди мріяла вставати раніше, йти на пробіжку, вести здоровий спосіб життя і всяке таке. – сміється вона мені. — То ж давай, я чекаю, – підганяє вона мене.

— Але ж мені треба на роботу? – здивовано впиваюся в неї очима.

— Пфф, – махає та рукою. — Яка робота, люба? У твоїх мріях ти не працюєш, лиш кайфуєш від життя. Давай-давай, – підпихає вона мене за спину в кімнату. — І двері за собою замкни, не хочу лякатися від "свого" животика, що обвисає, — жартує вона тикаючи у мене наостанок пальцем.

Я стою в кімнаті, все ще не розуміючи, що це таке відбувається?? Підіймаю майку і дивлюся у дзеркало. Так є невеликий животик і боки теж. Визираю в коридор, де моя друга "я" демонстративно задирає футболку і показує плоский животик із пресом. Налякано зачиняю двері. Підіймаю очі й з дзеркала на мене дивиться моя вже третя я. Тридцятирічна жіночка, якій вже варто починати боротися зі зморшками, а вона ще навіть не здолала підліткові прищі. Ще молода, а вже майже із зайвою вагою. Ще ніби з глузду не з'їхала, але все ж зараз розмовляє з ідеальною самою собою. Пробиває на сміх від абсурдності ситуації.

— Ей, подруго, ти ще довго там? – стукає мені вона у двері. — Я розумію, що в реальному житті ти трішки тугодум, але будь добра, поквапся трішки. Бо інакше зіпсуєш свій ідеальний день.

Сяк-сяк натягую на себе шорти та майку і виходжу до незнайомки.

— О, та тут все гірше ніж я думала. З такими ляшечками треба в балахоні ходити, а не шортами світити, – регоче вона мені в обличчя.

— Хіба ідеальна копія мене дозволяла б собі такі грубості? – огризаюся я.

— Ідеальна ти завжди мріяла не боятися говорити правду і бути прямолінійною. Тому будь добра, сприймай адекватну критику від себе про саму себе.

Я невдоволено кривлю обличчя і ми виходимо на двір.

— Де будемо бігати? – запитую обтягуючи шорти, що постійно пристають. — В парку?

— Який парк, люба? Ти живеш на березі моря, от і підемо з тобою на пляж, – говорить вона і ми опиняємося на березі моря.

Перелякано оглядаю місцевість. Навколо ні душі, нервово глитаю.

— Тільки не кажи, що ми на безлюдному острові? – запитую з острахом.

— Майже, – лукаво посміхається вона. — Тут живе багато гарних хлопців, але тобі з них вже ніхто не світить.

— Чому це? – обурююся я до "самої себе".

— Та, бо ти вже вийшла заміж. – видає мені моє я.

— Як це вийшла заміж?? – на хвилину зупиняюся я.

— А хто ж завжди мріяв вийти заміж за Ваську Пороха? …от ти і вийшла, точніше я, – невдоволено пирхає.

— Та це ще в школі було, – дивуюся.

— В школі не в школі, але тут твої найзаповітніші мрії втілюються в житті. Я ледь вирвалася до тебе, мені знаєш теж хотілося побувати в ідеальному своєму дні, – бовкнула вона явно із заздрістю в голосі.

Я подумки раділа, що таки я сама не вийшла за Ваську заміж, бо той страшенно спився і мав зуб через зуб.

— І як тобі живеться з Ваською на майже безлюдному острові? – запитала я вже захекуючись від пробіжки.

— Жахливо. Ти навіть не уявляєш як це коли тобі услід чоловіки звертають голову, а ти у цей час звертаєш голову від реальності у якій живеш.

— А розійтися? – запитую я зупиняючись і віддихуючись.

— Ти що?! У твоїй ідеальній картинці ви живете довго і щасливо і лиш сама смерть може вас розлучити.

— Ем…дійсно безвихідна ситуація. – ніяковію я.

— А ще б ти знала як мені вже остогидло їсти одні овочі на пару та фрукти. Ти ж бо завжди мріяла перейти на веганство, а віддуватися за тебе маю я, – обурилася вона, а я знеможено сіла на пісок.

День лише починався, а я вже ненавиділа своє "ідеальне" життя, свою ідеальну копію.

Після пробіжки я відчула, що обгоріла на сонці. Все тіло пекло вогнем.

— Що обпалилася? – запитала вона мене, – звикай, я так теж на початках обгоріла. Що ж зробити що у твоїх безглуздих мріях ти живеш біля моря. Я вже переконалася, що розуму в тебе як в курки! Бо як можна мріяти жити на сонці маючи таку чутливу шкіру як в альбіноса.

Тіло пекло вогнем, а м'язи теж наче горіли від виснажливого тренування.

— Чого розсілася?  

Прес сам себе не накачує.

— Все більше не можу! – видала я.

— То і живи далі зі своїми боками… — випалила вона. — Будь не ідеальною, але за те щасливою, – додала вже трохи легше.

— Хочу назад, додому, – простогнала я.