7

Субота, ранок. Щойно повернулася з традиційної пробіжки. Чую дзвінок мобільного. Дивно, хто це може бути в такий час? На годиннику близько сьомої.

На екрані висвічується незнайомий номер.

— Кетрін, це Олександр.

— Доброго ранку.

Звісно, у відповідь я не чую нічого на кшталт: «Доброго ранку, Кетрін, перепрошую, що потурбував вас так рано». Містер Безсоромна Нахабність звучить вимогливо і суто по-діловому:

— Мені потрібні всі документи щодо угоди з Голденом. Я не можу відкрити робочі папки, на сервері проблеми. Евелін каже, що всі документи тільки у вас.

— Що саме вам потрібно? Я зараз усе надішлю на пошту.

Коул перераховує, що йому потрібно, і кладе слухавку, навіть не подякувавши. Треба ж, який забудькуватий. За кілька хвилин я вмикаю комп’ютер і швидко розумію: потрібні матеріали збережені лише у роздрукованому вигляді. Спроба зайти на робочий сервер нічого не дає. Набираю боса.

— Куди потрібно підвезти папери? У мене є тільки роздрукований варіант. Усі файли залишилися на робочому комп’ютері, сервер недоступний.

На тому кінці на секунду повисає пауза.

— Продиктуйте вашу адресу.

Я називаю адресу, подумки припускаючи, що він просто відправить когось за паперами.

— За пів години приїде водій. Будьте готові.

Рівно через тридцять хвилин лунає дзвінок. Чоловік представляється водієм Коула і повідомляє, що чекає на мене біля будинку. Моє волосся ще трохи вологе після душу, збираю його в хвіст, взуваю кросівки і надягаю вітрівку. На вулиці помічаю чорний «Мерседес» боса, припаркований на розі. Водій виходить з авто і чемно відчиняє мені задні дверцята.

— Ось документи, які потрібні містеру Коулу.

Водій обережно бере папери і, не зачиняючи дверей, чекає.

— Містер Коул доручив мені доставити вас, міс Карр.

— Ви, мабуть, щось не так зрозуміли. Містер Коул послав вас за документами.

— Він досить чітко дав мені інструкції, міс.

— Добре, зараз я йому зателефоную і з’ясую.

Набираю боса, він довго не бере слухавку. Нарешті відповідає:

— Так, слухаю.

— Це Кетрін. Я передала документи водієві, але він каже, що має привезти мене до вас.

— І в чому проблема?

Він говорить із легкою роздратованістю, ніби я не розумію очевидного.

— Але ж я вже віддала документи.

— Кетрін, ви все ще мій особистий асистент, якщо мені не зраджує пам’ять.

— А ви все ще мій бос, якщо мені не зраджує пам’ять. То що саме ви хочете від мене?

— Будьте такі люб’язні, всадіть вже нарешті вашу п’яту точку в авто. У нас багато роботи.

Він кладе слухавку, а я дивлюся на водія, який усе ще чемно тримає для мене двері відчиненими. Що це означає? Він збирається мене звільняти чи ні? Чудово. Принаймні не доведеться чекати до понеділка. Дізнаюся вже сьогодні. Мене це цілком влаштовує.

Сідаю в машину і вже за секунду розумію, що одягнена абсолютно невідповідно ні для тріумфального повернення до офісу, ні для гідного звільнення. Та до біса ці церемонії. Зрештою, сьогодні субота, і я маю повне право бути в потертих джинсах.

Водій везе мене за місто. За пів години перед очима з’являється стильний двоповерховий особняк. Бос живе в дуже мальовничому місці, сучасний будинок ідеально доповнює загальну картину. Я не здивована. Зі смаком у нього все бездоганно.

Попри розкішний екстер’єр, усередині атмосфера далека від ідеальної. Будинок зовсім не обжитий. У вітальні майже немає меблів, простора кімната з панорамними вікнами виглядає майже порожньою. Єдиною домінантою виступає масивний мармуровий камін. Тут явно бракує меблів і текстилю, щоб простір ожив.

Натомість кабінет боса доведений до досконалості, і це без сумніву робота талановитого дизайнера. Багато світлого дерева, але без зайвої масивності чи пафосу. У поєднанні з пастельним текстилем і високими книжковими полицями інтер’єр виглядає стримано, солідно й елегантно.

Олександр не зустрічає мене, як гостинний господар, дорогу до нього доводиться шукати самостійно. Тож невеличку екскурсію будинком я влаштовую собі сама. Коли з’являюся на порозі кабінету, бос неохоче відриває погляд від документів. Він ковзає по мені коротким, уважним поглядом. Я ж у відповідь розглядаю його джинси і футболку. Такий стиль пасує йому не менше, ніж строгий діловий костюм. Помічаю, що волосся лежить у легкому безладі, і це виглядає навіть привабливіше, ніж я могла уявити. Але діловий холод у погляді Олександра миттєво повертає мене з небес на землю. Я простягаю йому папери.

— Я можу бути ще чимось корисною?

Мій голос сама ввічливість.

— Кетрін, у нас обмаль часу до понеділка. Мені потрібно пропрацювати всі деталі контракту. Ваша допомога вкрай бажана, попри те що сьогодні вихідний.

Що ж, вважатиму це дуже завуальованою спробою бути ввічливим. Я ж не можу відмовити такій «милій» людині.

— Я готова.

Я рання пташка, і мене зовсім не бентежить, що суботній ранок перетворився на робочий. Хоча трохи більше доброзичливості не завадило. Наступні чотири години ми повністю занурені в роботу. Я досить витривала, але Олександр вимогливий і невтомний. Мені потрібна невелика пауза.

— Ви не проти, якщо я зроблю коротку перерву?

Коул дивиться на мене з подивом. Потім переводить погляд на годинник і нарешті усвідомлює, що ми безперервно працюємо вже чотири години.

— Десять хвилин.

Чортів трудоголік. Хоча мені подобається ця його риса. Поки мій невтомний бос продовжує працювати, вирішую піднятися на другий поверх. Усі кімнати порожні. Лише одна заповнена меблями. І це, на диво, дитяча. Я повільно проводжу пальцями по м’якому покривалу на маленькому ліжечку. Кімната виглядає ідеально. Занадто ідеально. Але тиша, яка мала бути наповнена дитячим сміхом, тиснє на барабанні перетинки.Спогад приходить різко, без попередження. Я не встигаю від нього відгородитися. Роблю вдих. Повільно. Не допомогає. Для мене цей простір стає порталом у моє власне пекло. По щоках сльози, пекучі й непрохані. Я настільки глибоко у своєму болі, що не чую кроків.