5

Протягом чотирьох днів я ретельно вивчаю всю доступну інформацію. Поки що я навіть близько не розумію, за що мені зачепитися. І це дратує мене більше, ніж хотілося б визнавати, ніби правильна відповідь лежить просто перед очима, але я вперто не бачу її. На цей момент я знаю про боса *Medical Development* навіть більше, ніж його рідна мати.  Я перечитала десятки матеріалів, підняла архіви інтерв’ю, переглянула старі новини про злиття і поглинання, навіть пролистала кілька колонок у світських газетах, де зазвичай пишуть більше пліток, ніж фактів. Я знаю, де він навчався, як починав перший бізнес, хто був його партнерами і з ким він розійшовся на ножах.

Евелін забезпечила мене всіма документами щодо майбутньої угоди, і я вивчила їх уздовж і впоперек. Я провела консультації з усіма керівниками відділів і тепер чудово знаю про наші слабкі та сильні сторони. Поки що все складається для нас не дуже солодко. До того ж нам у спину активно дихають конкуренти. Цей бізнесмен абсолютно безкомпромісний і точно не дивиться на світ крізь рожеві окуляри.

Коул їде в чергове ділове відрядження. При цьому бос продовжує використовувати саме Евелін як свого помічника, а мене холоднокровно ігнорує. Робити вигляд, що я порожнє місце, у нього виходить дуже переконливо. Мабуть, мені варто перечитати «Людину‑невидимку». У нас із ним з’являється дедалі більше спільного.

Щоранку о восьмій я енергійно крокую порожнім офісом і коли проходжу кабінет Коула, вже традиційно вигукую свою улюблену мотиваційну речівку:

— Привіт, босе, я знову тут і готова надрати твій зад! Мій голос лунає порожнім офісом і відбивається від скляних перегородок. Інколи це звучить майже урочисто. Іноді трохи божевільно. Але мені подобається цей ритуал.

Я завжди приходжу на роботу першою. Порожній офіс нагадує мені про ті часи, коли я проводила довгі години одна в тренувальній залі. Я катувала своє тіло до ломоти.

Іноді тренування тривали годинами, поки м’язи не починали тремтіти від виснаження. Я могла спати лише пару годин на добу, аби лише довести свою техніку до ідеалу. Порожня зала і моє відображення в дзеркалах, лише я і музика. Це була не любов до танців. Це була одержимість. Одержимість танцями та одержимість тим, хто потім зміним моє життя назважди. Якщо коротко, я була трудоголічкою у всьому. Мені важко згадувати ті часи з низки причин. Але я винесла свої уроки життя. Тепер я знаю: у світі брехні та зради виживає лише найсильніший. Я стала тією, ким хотіла. Евелін має рацію, я безсердечна й амбітна стерва. І я більше ніколи не хочу згадувати, ким була у своєму минулому.

Порожній безлюдний офіс допомагає налаштуватися на продуктивний робочий день. Сьогодні четвер, а отже, до вирішальної зустрічі залишився лише крок. Моя мета  не просто справити враження, а витончено довести Олександру, що він фатально недооцінював мої можливості».

 Сідаю в крісло і обмірковую всю інформацію, яку маю на сьогодні. Ноги лежать на столі, що трохи не відповідає корпоративній етиці компанії. Чую кроки за спиною, це Рауль. Зазвичай до восьмої він закінчує прибирання. А потім цей люб’язний хлопець приносить мені чашку ароматної кави. Що може бути приємніше зранку? Не знаю, чому він це робить, але мені однозначно подобається ця маленька традиція.

Роблю перший ковток і раптом згадую, що не привітала начальство.

— Я була трохи неввічлива й забула привітатися з вами, босе. Не те щоб ви виглядали засмученим через це. Але десь глибоко в душі я вірю, що ви не такий уже й засранець. Дуже глибоко в душі.

— У вас дуже оригінальна манера вітатися зі мною, Кетрін.

Здивовано повертаю голову на звук знайомого голосу.

А‑а‑а. Я щойно трохи облажалася. Сяйливо усміхаюся, намагаючись придумати, як же мені викрутитися.

— Містер Коул? Що ж ви так підкрадаєтеся. Доброго ранку!

— Серйозно, доброго? Поки що босу‑засранцю так не здається.

Завмираю, на кілька миттєвостей втративши дар мови. Крім того, думаю, чи варто прибрати ноги зі столу. Це навряд чи виправить незручність ситуації, але все ж. У цей момент Олесандр переводить погляд на мої стрункі ноги й підозріло примружується.

— Я звик у своєму офісі до більш стандартного використання робочого столу.

— Це вправа з йоги. Розтяжка м’язів стегна. Для жінок це дуже корисна вправа.

— Схоже, ви не в курсі, що більшість співробітників використовують ці столи інакше.

— Я креативно підходжу до своїх посадових обов’язків.

— Це я вже помітив. А що, дозвольте запитати, ви робите в офісі о восьмій ранку? У вас зламався годинник?

— Я завжди приходжу на роботу на годину раніше.

— Боюся, ви розчаруєтеся, коли, отримуючи чек у бухгалтерії, не побачите зайвої оплаченої години. Я поки що не такий креативний, як ви, тому ранкові розтяжки все ще безкоштовні в моїй компанії.

Він робить коротку паузу й додає з легкою іронією:

— До речі, на тридцять четвертому поверсі є спортклуб. Рекомендую проводити розтяжку там. Звісно, у залі не буде таких приголомшливо зручних столів, як наші, але впевнений, ви знайдете, куди закинути свої ноги.

— Дякую за пораду. До речі, раджу починати день із чашки кави. Бадьорить і робить людей значно добрішими.

— Куди вже добріше, Кетрін. Ваш шеф‑засранець  сама доброта. До речі, ви випадково не знаєте, куди поділась моя кава?

— Ваша кава?

— Так. Вона мала стояти якраз на вашому столі. Рауль приносить її щодня о восьмій.

На секунду я зависаю. Отже, це був не мій ранковий подарунок. Усі ці дні я пила каву Олександра. Чорт. Я повільно знімаю ноги зі столу і, намагаючись зберегти гідність, кажу:

— Упевнена, ви навіть не подякували цьому милому хлопцеві за весь цей час. А трохи благодійності з вашого боку не завадило б такому простому працівнику, як він.

— Ви поняття не маєте, що таке благодійність, Кетрін. І раз уже ви тимчасово працюєте в нашій компанії, вам варто знати, що щороку ми робимо серйозні внески у благодійні фонди по всьому світу. Він іде до свого кабінету. Перед дверима раптом обертається. Саме в цей момент я роблю ще один ковток кави.