Розділ 17: Власний хід

​Оля вже застебнула останній ґудзик на пальто і простягнула руку до ключниці, як раптом різко зупинилася.

​Вона подивилася на своє відображення в дзеркалі в передпокоі. У її очах замість звичного трепету перед зустріччю з ним спалахнув той самий небезпечний вогонь, який колись змусив Зарецького звернути на неї увагу.

​Чого це вона має бігти до нього на перше ж заклику?

​Він тиждень тримав крижану мовчанку, він грав із нею у свої складні бізнес-ігри, він розгорнув цілу армійську операцію, щоб завоювати її — а тепер просто клацає пальцями, і вона має летіти вниз, як слухняна лялька? Особливо тепер, коли всередині неї б'ється їхня спільна дитина. Ні. Правила змінилися. Тепер гру веде вона.

​Оля рішуче розстебнула пальто, скинула його на пуф і попрямувала до панорамного вікна у вітальні.

​Вона відсмикнула легку тюль і глянула вниз. Артур усе ще стояв біля свого позашляховика, закинувши голову й дивлячись прямо на її вікна. У його позі читалася залізна впевненість людини, яка звикла отримувати своє за будь-яку ціну.

​— Чекай, Зарецький, — тихо промовила Оля до порожньої кімнати, дістаючи з кишені телефон.

​Вона не стала чекати, поки він знову набере. Оля сама набрала його номер і притиснула телефон до вуха, продовжуючи дивитися на нього з висоти сьомого поверху.

​Виклик тривав лише секунду. Артур відповів миттєво, ніби телефон вріс у його руку.

​— Я бачу світло у вікні, але ти досі не спускаєшся, Олю, — його голос звучав низько, з ноткою нетерплячки, що видавала його справжнє хвилювання. — Це новий тест на витривалість?

​— Можеш вважати це так, Артуре, — її голос лунав крижано і впевнено, без найменшого тремтіння. — Але я передумала кудись їхати чи спускатися на холодний асфальт.

​На тому кінці запала коротка, напружена тиша. Було чутно, як він важко дихає.

—     ​Ти знову граєш зі мною, — констатував він, і в його інтонаціях промайнула небезпечна іскра.

​— Я констатую факт. Якщо тобі дійсно треба зі мною поговорити — двері моєї квартири не замкнені на замок, як ти пам'ятаєш, — витримавши коротку паузу, додала Оля. — Підіймайся сам. Але якщо ти знову спробуєш використати свої маніпуляції чи чергову стратегію... за себе не ручаюся.

​Артур на секунду замовхнув, а потім у трубці пролунав короткий, хрипкий і водночас захоплений подих. Потім він ледь помітно усміхнувся — вона бачила це там, унизу, коли він підняв телефон вище до обличчя.

​— Ти неймовірна жінка, Ольго Вікторівно, — прошепотів він. — Чекай. Я вже йду.

​Овинувши телефон, Оля глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати шалений стукіט серця. Вона пройшла до кухні, налила собі склянку звичайної прохолодної води і зробила кілька ковтків, готуючись до найважливішої розмови в її житті.

​Вона знала, що тепер відступати нікуди. Коли він зайде сюди, вона не зможе просто посваритися і вигнати його, як минулого разу. Занадто багато змінилося за ці хвилини.

​За кілька хвилин у передпокожі пролунав тихий звук електронного замка. Хтось ввів код. Її власний код, який він, звісно ж, зберіг у пам'яті.

​Вхідні двері повільно відчинилися.

​У проході з'явився Артур. Він виглядав дещо розпатланим від швидкого підйому сходами, його пальто було розстебнуте, а в темних очах палав той самий нестримний вогонь. Він зачинив за собою двері, зкинув погляд на коридор і рушив углиб квартири, знаходячи її у вітальні.

​Вони зупинилися за кілька кроків одне від одного. Між ними знову висіла наелектризована до межі тиша, але тепер це була не просто війна двох амбіцій. Це була тиша перед одкровенням, яке назавжди змінить їхні долі.

Вони стояли посеред напівтемної вітальні, розділені якимось кількома кроками. У повітрі відчувалося таке напруження, що здавалося, ще секунда — і пролунає іскра.

​Артур повільно зробив крок уперед, але зупинився, побачивши, як Оля напружено звела плечі. Він не став наближатися силою. Натомість він зняв пальто, кинув його на спинку крісла і вперше за весь час виглядав не бездоганним корпоративним хижаком, а чоловіком, який виставив на показ усі свої незахищені місця.

​— Ти змусила мене підійматися сюди пішки, Олю, — його голос звучав тихо, але в ньому чітко чулася та хрипота, яку він навіть не намагався приховати. — Це кара за мої гріхи?

​— Це нагадування, Зарецький, — різко відповіла Оля, хоча всередині все обривалося від звуку його голосу. Вона схрестила руки на грудях, намагаючись відгородитися від тієї магії, яку він завжди мав над нею. — Ти звик керувати людьми, прораховувати кожен крок наперед і вірити, що весь світ — це твоя дошка для шахів. Але я не пішак. І я не збираюся грати за твоїми правилами.

​Артур гірко хмикнув, проводячи рукою по волоссю.

​— Думаєш, мені подобалося бути стратегом поруч із тобою? — він зробив ще один повільний крок, цього разу не зупиняючись, поки не опинився зовсім близько. Він не торкався її, але його погляд обпалював сильніше за дотик. — Так, я зібрав досьє. Так, мої аналітики вказали на тебе. У моєму світі інакше не виживають, Олю. Я звик контролювати все, бо все інше зазвичай знищують до того, як ти встигнеш озирнутися.

​Він зробив коротку паузу, дивлячись їй просто в очі з такою відвертістю, від якої в Олі перехопило дихання.

​— Але жоден мій план не передбачав того, що ти з першої хвилини виб'єш у мене ґрунт з-під ніг. Коли ти прийшла до ресторану з тією флешкою... я був не в люті. Я був зачарований. А коли я віддав Воронцову половину тендеру — це не був бізнес-хід. Це був єдиний спосіб не втратити тебе остаточно.

​Оля слухала його, відчуваючи, як огидна гіркота поступово розчиняється під натиском його слів. Вона бачила, що він не бреше. У його темних очах не було зухвалості — лише втома людини, яка втомилася воювати з власними почуттями.

​— Ти думаєш тільки про себе, Артуре, — її голос здригнувся, втративши колишню крижану сталь. Вона опустила руки, розриваючи захисний бар'єр. — Ти думаєш лише про те, як контролювати ситуацію навколо себе. Але ти зовсім не думаєш про наслідки.