Розділ 14: Тіні минулого і новий початок

​Минуло рівно сім днів із того вечора, коли Оля кинула ключ-карту на мармуровий стіл у пентхаусі Артура й грюкнула дверима.

​Сім днів повного, крижаного мовчання. Зарецький не дзвонив, не надсилав кур'єрів із квітами і не підстерігав її під офісом. Мабуть, його гордість — або розуміння того, що він перегнув палицю — зрештою взяли гору. Або ж він просто вирішив не ускладнювати ситуацію після того, як їхній бізнес-договір із Воронцовим був остаточно підписаний.

​Оля занурилася в роботу з головою. Вона працювала по шістнадцять годин на добу, розгрібаючи звіти, проводячи наради і намагаючись заглушити ту тягучу, холодну порожнечу, яка осіла десь під серцем. Вона переконувала себе, що все зробила правильно. Вона була гордою. Вона не дозволить нікому маніпулювати собою, навіть якщо цей чоловік снився їй щоночі.

​Була сонячна, але прохолодна неділя. Оля погодилася провести день з Анною та її чотирирічними близнятами в затишному загородньому будинку Воронцових. Хлопчики були повною протилежністю одне одному.

​Вони гучно й весело гралися на зеленому газоні за будинком. Оля сиділа на плетеному дивані разом з Анною, яка якраз розливала по чашках теплий трав'яний чай, коли Матвій із дзвінким криком і сміхом побіг до них, тягнучи за собою величезну іграшкову машинку, а за ним на повній швидкості мчав Данил. Оля різко піднялася, щоб зловити малюків, які на шаленій швидкості неслися прямо на садовий столик.

​І в цей момент світ навколо неї раптом різко похитнувся.

​Земля ніби вислизнула з-під ніг. У очах спалахнуло тисячі білих мушок, у вухах зашуміло, а дихання вмить перекрило липкою, гарячою хвилею нудоти.

​Оля відчула, що втрачає рівновагу. Вона встигла лише змахнути рукою, намагаючись за щось ухопитися, перш ніж темрява остаточно накрила її з головою.

​— Олю?! — переляканий голос Анни пролунав десь із самого дна колодязя, перш ніж Оля повністю розчинилася в небутті. Виходя з задньої частини будинку Максим, почув переляканий голос Анни, і побіг до них.

​Коли Оля розплющила очі, пахощі свіжого газону й осіннього вітру змішалися з різким запахом нашатирного спирту.

​Вона лежала на тому ж плетеному дивані. Над нею з переляканими, широко розплющеними очима схилилися Анна і Максим. Аня тримала в руках ватку, а Максим тривожно хмурився, підтримуючи дружину за плечі.

​— Слава Богу, прийшла до тями, — видихнула Аня, ледь стримуючи сльози. — Ти з глузду з'їхала, Олю?! Ти зблідла як полотно і просто рухнула на газон! Зараз же викликаємо швидку!

​— Не треба ніякої швидкої... — слабким, хрипким голосом промовила Оля, намагаючись сісти. Голова гула так, ніби по ній вдарили молотком. — Я просто... перепрацювала. Останні дні були дуже напруженими.

​— Ти знепритомніла на рівному місці, Ольго, — суворо сказав Максим, хоча в його голосі чітко чулася тривога. — Лікарів ми все одно викликаємо.

​За п'ятнадцять хвилин сімейний лікар Воронцових, який жив неподалік, уже вимірював Олі тиск і робив експрес-тести.

​Коли лікар закінчив перевіряти самопочуття і ставити питання щодо її здоров'я на його обличчі грала спокійна, професійна усмішка.

​Аня одразу підскочила до нього:

— Док, що з нею? Це виснаження? Анемія?

​Лікар заперечливо хитнув головою, дивлячись на подружжя з теплотою:

— Виснаження, звісно, є. Але головна причина її слабкості зовсім інша. Є підозра на те що ви вагітні, приблизно шість тижнів, я можу помилятися, так як це не моя спеціалізація, але всі показники свідчать про це. Для точного результату вам зробити УЗД, в також прийти до гінеколога.

​Тиша, що запала у вітальні, здавалося, затьмарила навіть дзвінкий сміх Матвія та Данила з вулиці.

​Оля, яка напівлежала на дивані, застигла. Слова лікаря вдарили її сильніше за будь-який удар. Шостий тиждень. Якщо порахувати дні... це була та сама ніч у пентхаусі. Та сама ніч, яка перевернула її життя з ніг на голову.

​Анна спочатку завмерла, а потім її очі повільно розширилися від усвідомлення. Вона різко закрила рот рукою, дивлячись на Олю з сумішшю шоку, захвату і жаху.

​А Максим... Максим Воронцов повільно підняв погляд на білу стелю, закрив очі, глибоко видихнув і промовил лише одне слово, яке ідеально описувало всю ситуацію:

​— Ого. Ну, Зарецький... на цей раз ти влип остаточно.