Розділ 10: Мистецтво неможливих переговорів

​Слова Артура зависли в холодному нічному повітрі, але для Олі вони пролунали гучніше за будь-який вибух. Вона дивилася в його очі, намагаючись знайти там хоч краплю звичного сарказму чи прихованої гри, але Зарецький був абсолютно серйозним.

​Чоловік, який звик іти по головах і знищувати конкурентів, щойно зізнався, що готовий пожертвувати половиною прибутку від найбільшого тендеру десятиліття. Лише для того, щоб їй не довелося вибирати між ним і подругою.

​Оля повільно видихнула, розуміючи, що всі її бар'єри остаточно розбиті на друзки.

​— Ти розумієш, що Воронцов ніколи не погоджується на 50 на 50? — тихо промовила вона, хоча її голос усе ще трохи тремтів від емоцій. — Максим — власник. Він хижак, який звик забирати все.

​— Тоді йому доведеться навчитися ділитися, — Артур самовпевнено хмикнув, погладжуючи великим пальцем її щоку. — Бо інакше я розчавлю його юристів у суді, заберу цей тендер, а потім приїду до тебе і заберу ще й тебе. Але перший варіант збереже нам усім купу нервів.

​Оля не витримала і тихо розсміялася, ховаючи обличчя на його грудях, прямо на прохолодній тканині пальта. Його руки миттєво обвили її плечі, ховаючи від осіннього вітру.

​— Ти нахабний, нестерпний і абсолютно самовпевнений маніпулятор, Зарецький.

— Але я твій маніпулятор, Олю.

​Вона підняла голову, хитро примруживши очі:

— Ти замерзнеш тут стояти зі своїми грандіозними планами. Пішли нагору. У мене ще залишилося пів пляшки вина, і я хочу почути, як саме ти збираєшся змусити Максима підписати цю мирову угоду.

Два тижні промайнули так швидко, наче тільки один день. Оля майже кожного дня зустрічалася з Артуром.

​Ранок понеділка в головному офісі «Vorontsov Group» нагадував підготовку до облоги. Максим приїхав на роботу ще о сьомій ранку. Його юристи бігали поверхом із теками документів, готуючись до чергового удару від «Z-Holdings».

​Оля приїхала ближче до десятої. Вона мала занести Максиму кілька фінансових звітів, але насправді їй просто потрібно було бути там. Аня теж приїхала, нібито у справах благодійного фонду, але обидві жінки сиділи в лаунж-зоні, переглядаючись щоразу, коли ліфт відчиняв свої двері.

​Рівно о 10:30 двері ліфта роз'їхалися.

​На поверсі запанувала тиша. Артур Зарецький вийшов у коридор, як завжди, з ідеальною поставою, в дорогому графітовому костюмі, але цього разу він був без своєї армії адвокатів. Лише з однією тонкою шкіряною текою в руках.

​Його погляд миттєво просканував приймальню. Він помітив Олю, яка сиділа на шкіряному дивані поруч з Анною. Артур не зупинився, але на частку секунди куточки його губ ледь помітно піднялися вгору, а в очах спалахнув той самий таємний вогонь, призначений лише для неї.

​— Доброго ранку. Я до Максима Олександровича, — холоднокровно кинув він завмерлій секретарці й, не чекаючи відповіді, відчинив масивні двері кабінету.

​Максим підняв очі від ноутбука, коли Зарецький увійшов до його кабінету. Воронцов не став підводитися. Він лише відкинувся на спинку свого шкіряного крісла і схрестив руки на грудях.

​— Не пригадую, щоб у мене була призначена зустріч із тобою, Зарецький, — голос Максима міг би заморожувати воду. — Прийшов особисто вручити черговий позов?

​Артур спокійно підійшов до довгого столу для переговорів, відсунув стілець і сів навпроти Воронцова, поклавши свою теку перед собою.

​— Суди — це довго, нудно і псує карму, Максиме, — Артур розслаблено відкинувся на спинку стільця. — Я прийшов запропонувати тобі дещо інше.

​Він відкрив теку, дістав кілька роздрукованих аркушів і посунув їх по полірованій поверхні столу прямо до Максима.

​— Що це? — Воронцов підозріло примружився, але папери взяв.

— Це новий договір щодо тендеру. Спільне підприємство. Управління активами ділимо порівну. Прибуток — 50 на 50. Усі мої судові позови та претензії щодо твоїх акцій відкликаються сьогодні ж опівдні.

​Максим пробігся очима по першій сторінці, потім по другій. Його брови повільно поповзли вгору. Він був занадто досвідченим бізнесменом, щоб вірити в дива.

​Він різко кинув папери на стіл і втупився в Артура.

​— У чому підступ? Два тижні тому ти був готовий розірвати мою компанію на шматки, щоб забрати цей тендер одноосібно. Твої юристи знайшли ту чортову лазівку, ти мав перевагу. З чого раптом така безпрецедентна благодійність?

​Артур дивився на нього абсолютно спокійно, але в його голосі з'явилися жорсткі, металеві нотки.

— У цьому немає підступу. Це чесна угода, Максиме. Але ти маєш рацію: ще кілька тижні тому я б розтер тебе в порошок.

​— Тоді що змінилося? — Воронцов нахилився вперед, як гончак, що відчув слід.

​Артур повільно підвівся зі стільця, підійшов до панорамного вікна і подивився на Київ, що розкинувся внизу. Він засунув руки в кишені брюк, зробив коротку паузу, а потім обернувся до Максима.

​— Скажімо так... — Артур злегка схилив голову набік, — я знайшов у твоєму найближчому оточенні дещо набагато цінніше за цей тендер. І вирішив, що продовжувати війну з твоєю родиною мені зараз абсолютно не вигідно.

​Максим завмер. Його аналітичний мозок миттєво почав складати всі розкидані пазли останніх днів: раптове призупинення атак з боку «Z-Holdings», дивна, занадто спокійна поведінка Анни сьогодні вранці, і головне — погляд, яким Зарецький обмінявся з Олею в приймальні декілька тижнів тому.

​Очі Воронцова розширилися. Він повільно підвівся, впираючись руками в стіл.

​— Тільки не кажи мені... — сказав Максим, відчуваючи, як пульс починає бити у скронях. — Тільки не кажи мені, Зарецький, що ти крутиш із Олею.

​Артур навіть не здригнувся. Він зустрів крижаний погляд Максима з абсолютною непохитністю.

​— Не просто кручу, Максиме, — спокійно і владно відрізав Артур. — Оля — моя. І саме тому ми зараз підпишемо цей договір. Тому що я не збираюся псувати своїй жінці настрій щоразу, коли їй захочеться випити кави з твоєю дружиною.

​Максим стояв, приголомшений почутим. Він переводив погляд із паперів на столі на Зарецького, який виглядав так, ніби щойно не зізнався у найзухвалішій диверсії десятиліття, а просто повідомив прогноз погоди.