Розділ 6: Вогонь у відповідь

​Оля летіла нічним Києвом на своїй машині, міцно стискаючи кермо двома руками. Серце стукало десь у горлі, а в крові ще досі бушував дикий, неконтрольований коктейль із адреналіну, гордості та... легкого страху.

​Вона тільки що кинула виклик Артуру Зарецькому — людині, яка контролює половину ринку і звикла знищувати конкурентів одним рухом брівки. Вона виклала козир на стіл, розбила його самовпевненість ущент і пішла королевою. Це було неймовірно. Це було найкраще відчуття за останні кілька років.

​Але щойно вона зачинила двері своєї квартири і кинула ключі на комод, уся її хоробрість раптом різко випарувалася, поступившись місцем холодній реальності.

​— Ти з глузду з'їхала, Олю, — вголос промовила вона до порожнього коридору, знімаючи підбори. — Ти тільки що пішла війною на чоловіка, який тепер знає про тебе все. І найголовніше — якому ти вчора за власним бажанням віддала своє серце в тій самій проклятій спальні.

​Телефон мовчав. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. І ця тиша лякала її більше, ніж будь-які погрози. Зарецький не з тих, хто проковтує такі удари.

​Минул тиждень дні.

​Напруга висіла в повітрі, як перед грозою. Максим із Анною займатися своїми справами, готуючись до фінальної битви за тендер, а Оля намагалася повернутися до звичного робочого ритму. Проте всі її думки були зосереджені на одному: що зробить Артур? Чи передасть вона флешку Максиму? Чи почне Зарецький свою атаку?

​У середу ввечері Оля поверталася з офісу. Вона заїхала до супермаркету, купила пляшку улюбленого сухого вина і трохи сиру, плануючи влаштувати собі тихий вечір перед телевізором.

​Вона підійшла до дверей своєї квартири на сьомому поверсі елітного будинку, дістала з сумочки ключі... і завмерла.

​Двері будинку були злегка прочинені. Зовсім ненавмисно, на пару міліметрів, але замок був знятий.

​У Олі всередині все похололо. Вона знала, що зачинила їх зранку. У неї не було прибиральниці на сьогодні, а знати її код чи мати дублікат ключів не міг ніхто.

​Вона повільно, намагаючись не створювати зайвого шуму, штовхнула двері ногою. Вони безшумно відчинилися.

​У квартирі панувала темрява, яку розсіювали лише м'які відблиски нічних ліхтарів із вітальні. На кухні не горлопанило радіо, не було сторонніх звуків — лише тихий, розмірений дзенькіт кришталю.

​Оля обережно ступила всередину, тримаючи в руках важку пляшку вина як єдину доступну зброю. Вона на носочках пройшла до вітальні і зупинилася в проході, затамувавши подих.

​На її дивані, абсолютно розслаблено закинувши ногу на ногу, сидів Артур.

​На ньому не було піджака, рукави білої сорочки були знову недбало закочені до ліктів, а в руці він тримав келих із її власним вином. Він навіть не обернувся одразу — просто зробив повільний ковток, дивлячись на місто за панорамним вікном.

​— Знаєш, Олю, — його низький, оксамитовий голос пролунав у тиші квартири з такою виразністю, що Оля здригнулася. — У тебе чудовий смак на вино. Але жахлива система безпеки. Зламати твої двері зайняло в мого спеціаліста рівно дві хвилини.

​Оля перевела подих, згадала про пляшку в руці і, вмить скинувши з себе паніку, різко ввімкнула світло у вітальні.

​— Ти перейшов усі межі, Зарецький! — її голос дзвенів від люті й адреналіну. Вона спрямувала на нього розлючений погляд. — Що ти тут робиш?! Забирайся з моєї квартири, або я зараз же викликаю поліцію.

​Артур повільно підвівся з дивана. Він не виглядав ані злим, ані зляканим. У його темних очах горів той самий небезпечний азарт, але тепер до нього домішувалося щось набагато глибше — чистий, неприкритий інтерес.

​Він зробив кілька кроків у її бік, не поспішаючи, граційно й невідворотно, як хижак, що заганяє здобич у кут.

​— Поліцію? — він гірко й тихо хмикнув, зупинившись за кілька кроків від неї. — Олю, не сміши мене. Ти думаєш, я злякався твоєї флешки? Думаєш, пара офшорних папірців може зупинити мене?

​— Твої офшори — це пряма дорога до в’язниці для твоїх інвесторів, і ти це чудово знаєш, — парирувала вона, не відступаючи ні на дюйм, хоча повітря між ними знову стало наелектризованим до краю.

​— Знаю, — кивнув Артур. Його погляд зупинився на її губах, а потім повільно піднявся до її очей. — Але знаєш, що мене вразило найбільше? Не те, що ти знайшла ці документи. А те, з якою грацією ти їх використала. Ти не побігла до Воронцова плакати чи просити захисту. Ти прийшла на побачення зі своїм ворогом, виклала карти на стіл і кинула мені виклик.

​Він скоротив останню відстань між ними. Оля затамувала подих, відчуваючи тепло його тіла.

​— Ти граєш брудно, Ольго Вікторівно, — шепотів він, схиляючись до самого її вуха. — І мені це шалено подобається.

​— Забирайся, Артуре... — її голос пролунав набагато слабкіше, ніж вона планувала.

​— Ні, — відрізав він. Його руки різко обійняли її за талію, притягуючи до себе так міцно, що вона втратила здатність дихати. — Ми не дограли партію в ресторані. А тепер... тепер ставки підвищуються.

Оля різко вп'ялася пальцями в його плечі, намагаючись відштовхнути, але Артур навіть не ворухнувся. Його руки тримали її міцно, немов лещата, але водночас обережно, даючи відчути всю невідворотність цього моменту.

​— Зламувати мої двері, щоб прочитати лекцію про мої ж правила? — її голос тремів від гніву, але в цій люті чітко пробивалася паніка. Вона не боялася його фізично — вона боялася того, як швидко її власне тіло здавалося перед ним.

​— Я прийшов не для лекцій, Олю, — його погляд ковзнув по її губах, стаючи темно-оксамитовим. — Я прийшов повернути борг. Ти кинула виклик моїй компанії. Чесно було б дати мені шанс відповісти.

​— Твоя відповідь — це кримінальна стаття за незаконне проникнення у житло! — парирувала вона, намагаючись знайти хоч якісь залізні аргументи, коли його гарячий подих уже обпікав її щоку. — Забирай свої офшори, свою візитку і забирайся звідси, доки я дійсно не викликала поліцію!

​Артур тихо, майже недбало розсміявся. Цей звук пролунав так близько, що Оля відчула вібрацію його грудей власним тілом.