Розділ 4: Територія ворога

​Минуло два тижні протягом яких чорна візитка зі срібним тисненням спокусливо лежала на туалетному столику Олі, ніби бомба з годинниковим механізмом. Вона не подзвонила. Гордість і здоровий глузд взяли гору над адреналіном, хоча, чесно кажучи, щоночі перед сном вона згадувала той п'янкий аромат віскі та деревного парфуму.

​У п'ятницю вранці Оля приїхала до головного офісу «Vorontsov Group». Величезний хмарочос зі скла та бетону височів над центром Києва, як символ абсолютної влади Максима. Оля мала зустрітися з Анною, щоб передати їй деякі документи щодо благодійного фонду, який Аня нещодавно взяла під своє крило.

​Оля вийшла з ліфта на сороковому поверсі, де розташовувалося керівництво. Вона виглядала бездоганно: смарагдовий брючний костюм вільного крою, ідеальна укладка і туфлі на шпильці, які відбивали чіткий ритм по мармуровій підлозі. Вона відчувала себе господинею життя.

​Але щось в офісі було не так. Зазвичай ідеально налагоджений механізм компанії сьогодні нагадував розбурхане море. Секретарка Максима, завжди холоднокровна білявка, нервово перебирала папери і виглядала так, ніби готувалася до евакуації.

​— Ольго Вікторівно, — секретарка підвелася, нервово ковтнувши. — Анна зараз у кабінеті Максима Олександровича. Але там... там зараз дуже складні переговори. Може, ви зачекаєте в лаунж-зоні?

​— Переговори? З самого ранку? — Оля здивовано підняла брову, але інтуїція вже почала бити на сполох. Вона чула від Ані, що останнім часом у Максима з'явився серйозний конкурент, який намагався перехопити найважливіший тендер десятиліття.

​— Так, — пошепки відповіла секретарка. — Вони там уже дві години. І, судячи з голосу Максима Олександровича, комусь сьогодні відірвуть голову.

​

​Оля не встигла відповісти, як важкі двері з матового скла, що вели до переговорної кімнати, різко відчинилися.

​Першим вийшов Максим. Він виглядав, як розлючений лев: щелепа міцно стиснута, краватка послаблена, а в очах палав той самий крижаний вогонь, який Оля бачила лише тоді, коли хтось загрожував його родині. За ним тихо вийшла Анна, стурбовано торкаючись його плеча.

​А потім у коридор ступив він.

​Оля завмерла. Серце пропустило удар, а потім зірвалося в шалений, неконтрольований галоп.

​Артур.

​На ньому був ідеально скроєний темно-синій костюм-трійка. Він йшов розслаблено, з тією самою впевненою, хижою грацією, ховаючи одну руку в кишені штанів. Його обличчя не виражало ні страху, ні напруги — лише легку, відверто нахабну усмішку переможця, який щойно загнав суперника в кут.

​Він підняв очі і... зупинився.

​

​На частку секунди маска непробивного корпоративного акули злетіла з його обличчя. Темні очі Артура розширилися, коли він побачив Олю, що стояла посеред приймальні зі смарагдовою папкою в руках. Він впізнав її миттєво. Його погляд спалахнув тим самим вогнем, що й тиждень тому у напівтемній спальні, але вже за мить він знову натягнув на себе броню, хоча щелепа ледь помітно напружилася.

​Оля відчула, як земля тікає з-під ніг, але зовнішньо залишилася непохитною, лише трохи вище піднявши підборіддя.

​Максим різко обернувся до Артура, порушивши дзвінку тишу.

​— Ми ще не закінчили, Зарецький, — просичав Воронцов льодяним тоном. — Ти граєш брудно. Якщо думаєш, що я віддам тобі цей проєкт через твої юридичні махінації з акціями, то ти погано мене знаєш.

​— Я не граю, Максиме, — спокійним, оксамитовим голосом відповів Артур, не зводячи очей з... Олі. — Я просто виграю. Твої юристи пропустили лазівку в договорі, а моя компанія нею скористалася. Нічого особистого. Тільки бізнес.

​Анна, помітивши Олю, полегшено зітхнула і зробила крок назустріч подрузі, рятуючись від цієї токсичної атмосфери:

— Олю! Слава Богу, ти приїхала.

​Максим нарешті перевів погляд на Олю, намагаючись опанувати свій гнів.

— Привіт, Олю. Вибач за цей цирк. Знайомся, це Артур Зарецький. Власник «Z-Holdings» і людина, яка прямо зараз намагається знищити справу всього мого життя.

​

​Повисла гробова тиша. Здавалося, повітря в приймальні можна було різати ножем.

​Артур Зарецький. Головний конкурент і особистий ворог чоловіка її найкращої подруги. Той самий чоловік, у чиєму ліжку вона кричала від насолоди два тижні тому. Той самий, чию білу сорочку вона досі зберігала у своїй шафі.

​Оля неймовірним зусиллям волі змусила себе зробити крок уперед. Вона подивилася прямо в очі Артуру, одягаючи свою найкращу, найгострішу корпоративну посмішку.

​— Дуже неприємно познайомитися, пане Зарецький, — холодно і чітко промовила вона. — Чула про ваші... методи роботи. Кажуть, ви не гребуєте нічим, аби отримати бажане.

​Артур трохи схилив голову набік. У його очах танцювали справжні демони. Він зрозумів її гру. Вона не збиралася здавати їхню таємницю, але й не збиралася здаватися сама.

​— Чутки сильно перебільшені, Ольго... — він зробив паузу, чекаючи, що вона назве своє прізвище.

— Ольго Вікторівно, — відрізала вона. — Без прізвищ.

​Куточки його губ зрадницьки поповзли вгору. Це була їхня фраза з бару.

​— Як скажете, Ольго Вікторівно, — він зробив крок назустріч, опинившись небезпечно близько до неї, ігноруючи вбивчий погляд Максима. — Я дійсно завжди отримую те, що хочу. І неважливо, скільки часу чи зусиль мені для цього знадобиться.

​Він кивнув Максиму, легко торкнувся двома пальцями свого ідеального галстука і попрямував до ліфта. Але, порівнявшись з Олею, нахилився до неї, роблячи вигляд, що просто проходить повз, і ледь чутно, так, щоб чула лише вона, прошепотів:

​— Рахунок 1:1, незнайомко. Але гра тільки почалася.