Розділ 3: Еспресо, чоловіча сорочка і жодних обіцянок

​Ранок увірвався до спальні яскравим сонячним світлом, яке нахабно пробивалося крізь щілину у важких блекаут-шторах.

​Оля повільно розплющила очі й потягнулася, відчуваючи кожним м'язом приємну, тягучу втому. Вона перекинулася на спину і зрозуміла, що друга половина величезного ліжка порожня. Простирадла зберегли тепло й той самий звабливий деревно-тютюновий аромат, який зводив її з розуму всю ніч.

​Вона сіла, відкинувши ковдру. У квартирі було тихо, але звідкись здалеку, ймовірно з кухні, долинав приглушений звук кавомашини й фантастичний запах свіжозмелених зерен.

​Оля посміхнулася сама до себе. Жодного почуття провини, жодного ранкового сорому. Це була найкраща ніч за останні кілька років, і вона збиралася піти так само красиво, як і прийшла — з високо піднятою головою.

​Її погляд упав на ідеально випрасувану білу чоловічу сорочку, недбало кинуту на крісло. Не довго думаючи, Оля накинула її на голе тіло, застебнула кілька ґудзиків і підкотила задовгі рукави. У дзеркалі навпроти ліжка відбилася жінка зі злегка розкуйовдженим волоссям, припухлими від поцілунків губами і хитрим блиском в очах. Вона виглядала не як жертва обставин, а як переможниця.

​Оля вийшла зі спальні, ступаючи босими ногами по прохолодному паркету, і попрямувала на запах кави.

​Кухня-студія виявилася такою ж мінімалістичною і дорогою, як і вся квартира: багато темного скла, металу та панорамні вікна, з яких відкривався розкішний краєвид на ранковий Київ.

​Артур стояв біля кухонного острова спиною до неї. На ньому були лише вільні сірі спортивні штани, які низько сиділи на стегнах. Оля мимоволі замилувалася рельєфом його спини та широкими плечима. Навіть у такому розслабленому, домашньому вигляді від нього віяло тією самою владною енергетикою.

​Він обернувся, ніби відчув її погляд, тримаючи в руках дві чашки еспресо. Його очі миттєво потемніли, коли він побачив її у своїй сорочці. Погляд ковзнув по її довгих ногах, затримався на вирізі сорочки й повільно піднявся до обличчя.

​— Знаєш, — його голос зранку звучав ще нижче і хрипкіше, від чого по спині Олі пробігли мурашки, — я планував одягнути цю сорочку на сьогоднішню зустріч. Але тепер я готовий подарувати її тобі. Тобі вона личить набагато більше.

​— Розціню це як комплімент, — Оля впевнено підійшла до острова і сіла на високий барний стілець, закинувши ногу на ногу. — Сподіваюся, твоя зустріч не зірветься через те, що я експропріювала твій гардероб.

​— Переживуть, — він поставив перед нею чашку. — Чорна, без цукру. Як ти любиш.

​Оля вигнула брову, роблячи обережний ковток. Кава була ідеальною — міцною, з легкою гірчинкою.

— Звідки такі пізнання про мої смаки? Ми знайомі менше дванадцяти годин.

​— Ти не схожа на жінку, яка розбавляє своє життя сиропами та молочною пінкою, Олю, — Артур сперся руками на стільницю, нахиляючись до неї. — Ти віддаєш перевагу міцним напоям. І, як показала практика, витримуєш їх ідеально.

​Оля засміялася, відчуваючи, як усередині знову розгоряється та сама іскра, що й учора в барі. Цей чоловік був занадто хорошим. Занадто розумним, занадто красивим, занадто проникливим. Вмикався інстинкт самозбереження: поруч із такими не можна затримуватися надовго, якщо не хочеш втратити контроль над власним життям.

​Вона допила каву, граційно зістрибнула зі стільця і підійшла впритул до нього.

​— Це була чудова ніч, Артуре, — її тон став трохи більш діловим, але очі продовжували сміятися. — Ти виграв своє парі. Жодного позіхання.

​— І ти зараз просто викличеш таксі, одягнеш свою шовкову блузу і зникнеш у ранковому місті? — він не відступив ні на міліметр, дивлячись на неї з легким, небезпечним примруженням.

​— Саме так. Ми ж дорослі люди. Угода є угода: жодних прізвищ, жодних драм, — вона простягнула руку і легко, ніби граючись, провела вказівним пальцем по його голих грудях. — Не псуй ідеальну статистику.

​Артур раптом перехопив її руку, притискаючи до своїх грудей.

​— Я терпіти не можу правила, Олю. Особливо ті, які обмежують мої інтереси.

​Він схилився і поцілував її. Це не було схоже на вчорашню битву чи жагу — це був повільний, глибокий поцілунок, який залишав на губах присмак кави та незрозумілу, майже болісну ніжність. Оля заплющила очі, дозволивши собі розчинитися в ньому на кілька секунд, перш ніж м'яко відсторонитися.

​— Бувай, Артуре.

​Через двадцять хвилин Оля вже сиділа на задньому сидінні таксі, спостерігаючи, як за вікном проносяться ранкові вулиці Києва.

​Вона відчувала себе легко і вільно. Вона все зробила правильно. Жодних контактів, жодних номерів телефонів, лише красивий спогад.

​Вона дістала з сумочки дзеркальце, щоб поправити помаду, і раптом її пальці намацали в боковій кишеньці щось тверде. Оля нахмурилася і витягла на світло щільний, дорогий картон.

​Це була абсолютно чорна, мінімалістична візитка. Без логотипів компаній чи посад. Лише номер телефону, написаний срібним тисненням, і одне слово на звороті, виведене від руки рівним, чоловічим почерком:

​«Здавайся».

​Оля тихо розсміялася, відкидаючись на спинку сидіння. Артур виявився тим ще гравцем. Але вона не збиралася дзвонити йому першою.

​Принаймні, вона так думала, поки не знала, з ким зіткнеться наступного тижня в офісі Максима Воронцова.