Розділ 2: Зриваючи маски

​Поїздка в преміум-таксі пройшла в суцільній, майже відчутній на дотик тиші. Вони сиділи на задньому сидінні, не торкаючись одне одного, але напруга між ними була такою густою, що, здавалося, від неї можуть заіскрити вікна.

​Оля дивилася на нічне місто, відчуваючи, як пульс гупає десь у скронях. Вона звикла контролювати ситуацію, звикла бути тією, хто диктує правила. Але зараз, поруч із цим чоловіком, від якого пахло небезпекою та дорогим віскі, її впевненість перетворилася на чистий, первісний адреналін. Артур дивився прямо перед собою, лише його щелепа була міцно стиснута, а пальці злегка барабанили по коліну.

​Коли машина зупинилася біля елітного житлового комплексу, він розплатився, не промовивши ні слова. Вони піднялися на швидкісному ліфті до пентхауса. Кожен поверх на цифровому табло здавався вічністю.

​Тільки-но електронний замок його квартири тихо клацнув, Артур відчинив двері, пропустив Олю вперед і різко, ногою, зачинив їх за собою. Світло ніхто не вмикав.

​— Якщо ти думав, що я буду чекати... — почала Оля, обертаючись до нього з викликом.

​Але договорити вона не встигла. Артур зробив швидкий крок уперед, притискаючи її спиною до прохолодних вхідних дверей. Його руки лягли по обидва боки від її голови, замикаючи в пастку.

​— Я взагалі перестав думати з тієї секунди, як ти зайшла в той бар, — хрипко видихнув він прямо в її губи.

​Його рот накрив її губи з такою жадібністю, що в Олі перехопило подих. Це не був ніжний чи обережний поцілунок. Це був виклик, вимога, абсолютне підкорення. Але Оля не збиралася здаватися. Вона запустила пальці в його ідеально вкладене темне волосся, з силою притягуючи його ще ближче, і відповіла на поцілунок із не меншою пристрастю, прикушуючи його нижню губу.

​Артур глухо застогнав, перехоплюючи її зап'ястя однією рукою, а іншою ковзнув по її талії, притискаючи її до свого твердого, гарячого тіла. Їхнє дихання змішалося, перетворюючись на єдиний, рваний ритм.

​Вони перемістилися до спальні, скидаючи одяг на ходу, ніби він заважав їм дихати. Темно-сірий піджак Артура полетів на підлогу коридору, за ним — шовкова блуза Олі. Вона ніколи не дозволяла чоловікам вести повністю, тому, коли вони опинилися біля краю величезного ліжка, Оля різко штовхнула його в груди.

​Артур із глухим стуком упав на матрац, здивовано, але з відвертим захопленням дивлячись на неї знизу вгору.

​Вона стояла перед ним лише в мереживній білизні, освітлена сріблястим світлом місяця, що падало з панорамних вікон. Горда, красива, небезпечна.

​— Тобі подобається контролювати, так? — Артур хижо посміхнувся, його погляд ковзнув по її вигинах, пропалюючи шкіру.

​— Мені подобається отримувати те, що я хочу, — зухвало відповіла Оля, забираючись на ліжко і схиляючись над ним.

​Але Артур був не тим чоловіком, який довго залишається в підпорядкуванні. Одним швидким, владним рухом він перевернув її на спину, нависаючи зверху. Його губи обпалювали її шию, ключиці, спускалися нижче, змушуючи Олю вигинатися назустріч і тихо стогнати. Кожен його дотик був точним, впевненим, змушуючи її тіло тремтіти від надлишку почуттів.

​Коли він нарешті став з нею одним цілим, Оля різко видихнула, впиваючись нігтями в його плечі. Це був вибух. Шалений, безконтрольний ритм, у якому вони змагалися за домінування, розчиняючись одне в одному. Артур рухався жорстко, але з такою згубною чуттєвістю, що всі її бар'єри і стіни рухнули. Вона шепотіла його ім'я, зриваючись на крик, коли хвиля гострої, сліпучої насолоди накрила її з головою. Артур хрипко видихнув, завмираючи над нею і віддаючись цьому ж божевільному виру.

​Деякий час у кімнаті чулося лише їхнє важке, рване дихання.

​Артур обережно перемістився набік, притягуючи Олю до себе. Її голова лягла йому на груди, і вона відчувала, як шалено б'ється його серце під вологою шкірою. Вона звикла йти після таких ночей, залишаючи за собою лише шлейф парфумів і порожнечу. Але зараз, відчуваючи його важку, гарячу руку на своїй талії, їй вперше не хотілося тікати.

​Він повільно провів пальцями по її розметаному волоссю і тихо, з тією ж фірмовою іронією, що й у барі, промовив у темряву:

​— Здається, ти винна мені визнання, Олю. Я не побачив жодного позіхання.

​Оля м'яко засміялася, не піднімаючи голови, і грайливо провела нігтем по його грудях:

​— Не радій завчасно, Артуре. Ніч ще не закінчилася.