Розділ 1: Мартіні, сарказм і дорогий парфум

​П'ятничний вечір у центрі Києва гудів, як розбурханий вулик. Оля сиділа за барною стійкою одного з тих напівтемних, атмосферних закладів, де коктейлі коштують як половина крила літака, а замість гучної музики грає стильний джаз.

​Вона зробила великий ковток свого «Драй Мартіні» і заплющила очі, відчуваючи, як напруга останніх тижнів нарешті відпускає плечі.

​Її найкраща подруга, Аня, нарешті переїхала до свого Воронцова, поставивши жирну, красиву крапку у своїй п'ятирічній драмі. Оля щиро раділа за неї — чесно, до сліз і мурашок. Вона допомагала пакувати речі, слухала Анині переживання, бавилася з близнюками, коли дорослі з'ясовували стосунки. Але тепер, коли чужий хепі-енд офіційно настав, Оля раптом відчула абсолютну, дзвінку порожнечу у власному житті.

​Вона була вільною, успішною, гостроязикою жінкою, яка звикла розраховувати лише на себе. І цього вечора їй хотілося тільки одного: вимкнути мозок, нікого не рятувати і просто побути красивою егоїсткою.

​— Знаєш, ти виглядаєш як жінка, яка або щойно звільнила половину свого відділу, або успішно видала заміж найкращу подругу і тепер думає, що робити з власною свободою.

​Голос пролунав зовсім поруч — низький, з легкою хрипотою і відверто нахабними нотками.

​Оля повільно розплющила очі й повернула голову.

​На сусідній барний стілець, який ще хвилину тому був порожнім, опустився чоловік. Перше, що вдарило по її рецепторах — аромат його парфумів: щось деревне, дороге, з ледь вловимою нотою тютюну. Друге — його ідеально скроєний темно-сірий костюм, краватка якого вже була злегка ослаблена, натякаючи на кінець довгого робочого дня.

​Але найгіршим було третє. Його обличчя. Виразні вилиці, темне волосся, злегка розкуйовджене на маківці, і абсолютно безсовісний, пронизливий погляд темних очей, у яких танцювали бісики.

​Він дивився на неї так, ніби вони були знайомі сто років, і це миттєво включило Олину внутрішню броню.

​— Майже вгадав, — Оля грайливо, але холодно підняла келих. — Другий варіант. Хоча, дивлячись на тебе, ідея когось звільнити теж починає здаватися дуже привабливою.

​Чоловік не знітився. Навпаки, куточки його губ поповзли вгору, утворюючи ту саму фірмову чоловічу усмішку, від якої у більшості дівчат зазвичай підкошуються ноги.

​— Подвійний віскі, без льоду, — кинув він бармену, не відриваючи погляду від Олі. Неонове світло вивіски ліниво блимало, відкидаючи теплі відблиски на мокрий асфальт за вікном. У барі пахло міцною кавою, витриманим віскі та ледь вловимим ароматом дорогого парфуму.

​Артур сидів за самою барною стійкою, задумливо крутячи в руках важку склянку з бурштиновою рідиною. Кубики льоду тихо дзеленчали, вдаряючись об товсте скло. Він абсолютно не поспішав. Його темний піджак був недбало перекинутий через спинку сусіднього стільця, а рукави сорочки — закочені до ліктів.

​Він злегка відкинувся назад, ковзнувши спокійним поглядом по напівпорожньому залу. Десь у кутку приглушено грала джазова мелодія, змішуючись із тихими розмовами відвідувачів. Проте вся його увага була непомітно, прикована до жінки яка сиділа навпроти нього.

​Двері знову відчинилися, і пролунав тихий передзвін латунного дзвіночка.

​Артур повільно підняв очі. Його розслаблений вигляд миттєво зник, поступившись місцем гострій, уважній зосередженості. Він трохи нахилив голову, зустрівшись із поглядом крізь напівтемряву залу, і на його губах з'явилася ледь помітна, заінтригована тінь усмішки.

​Він зробив повільний ковток, не відриваючи від жінки очей, залишаючи за тобою право зробити перший крок.

​Бармен швидко поставив перед ним важку склянку. Чоловік зробив повільний ковток, не зводячи своїх темних, пронизливих очей з Олі.

​— Значить, звільняти? — він трохи нахилився до неї, спираючись ліктем на барну стійку. Від нього війнуло теплом і тією самою сумішшю дорогого парфуму з віскі. — Обережніше, незнайомко. Я з тих, хто зазвичай звільняє сам. Або робить так, що люди тікають за власним бажанням, ще й залишаючись вдячними.

​— Яка самовпевненість, — Оля хмикнула, крутячи тонку ніжку свого келиха. Її внутрішній радар миттєво зчитав у ньому хижака, але замість того, щоб відступити, вона зробила крок назустріч. — Кризовий менеджер? Рейдер? Чи просто професійний мучитель підлеглих?

​— Називай це «вирішувачем чужих проблем», — він злегка посміхнувся, і в цьому було стільки прихованої небезпеки, що в Олі по спині пробіг приємний холодок. — А ти, судячи з гострого язика, ідеальної постави і того, як зверхньо дивишся на бармена, звикла, щоб усе було за твоїми правилами. Чому ж тоді така розкішна жінка святкує чужий хепі-енд на самоті?

​— Тому що я терпіти не можу нудних компаній, — парирувала вона, хоча подумки відзначила, що його голос звучить непристойно привабливо. — І просто зараз ти дуже ризикуєш потрапити до категорії «нудних».

​Замість того щоб образитися, чоловік тихо, оксамитово розсміявся. Цей звук виявився настільки щирим і глибоким, що Оля мимоволі трохи розслабила плечі. Він жестом попросив бармена повторити їй напій.

​— Артур, — несподівано сказав він, простягаючи їй руку. Його пальці виглядали міцними, з ідеальним манікюром, а на зап'ясті блиснув годинник, вартість якого дорівнювала хорошій квартирі в центрі.

​Оля на секунду завагалася. Її правило «жодних нових знайомств на сьогодні» тріщало по швах під тиском його непробивної харизми. Вона вклала свою долоню в його руку, відчувши гарячий, впевнений потиск. Він не поспішав її відпускати, ледь помітно погладивши великим пальцем її шкіру.

​— Оля. Без прізвищ, посад і візиток.

​— Прийнято, Олю, — Артур нарешті випустив її руку, але його погляд став ще темнішим. — Пропоную угоду. Ніяких розмов про роботу, колишніх і життєві драми. Тільки сьогоднішній вечір. Якщо я змушу тебе позіхнути хоча б раз — я оплачую твій рахунок, викликаю тобі преміум-таксі і безслідно зникаю. Якщо ж ні...

​Він зробив театральну паузу, зухвало ковзнувши поглядом по її губах, а потім нижче — по вирізу її шовкової блузи.