I.

Наш час. 

Всі події, які відбувалися зі мною після весілля були наче уві сні. Виявилося, що моє авто збило якусь молоду жінку. На смерть. Вчора вночі на трасі. Ця новина вразила мене до глибини душі. Бо я не була у тому клятому авто тієї ночі. Мене підставили. Бо сама автівка дійсно належить мені по документах й постійно нею користуюся. Та того вечора ми з дівчатами були у нічному клубі. Я випила й не ризикнула сісти в такому стані за кермо. Тому залишила автомобіль на стоянці. По всьому зрозуміло, що хтось вкрав його і зробив наїзд. Але коли я поділилася своїми думками зі слідчим він тільки похитав головою. Ніхто не хотів виясняти правду. Всім було вигідно звалити все на мене, щоб не проводити серйозне розслідування. Через деякий час я це зрозуміла. Навіть мій адвокат це підтвердив. Якого для мене найняв Юра. 

Врешті решт після недовго тривалого нібито розслідування мене було визнано винною. Юра допомагав мені як міг. Та навіть його любов та турбота не врятували мене від покарання. Суд відбувся швидко. Я отримала п'ять років позбавлення волі. Без права на звільнення чи заставу. Таким чином в мене відібрали п'ять років життя. З коханим чоловіком. З дитиною. Яка б в мене обов'язково народилася, якби я не сіла за ґрати. Та я не встигла. Нічого. Бо хтось підставивши мене ось так легко взяв й зруйнував моє життя. Але минув час і я повернулася. І тепер обов'язково зроблю все, щоб покарати винних. 

Мені пощастило і я зустріла одного чоловіка, який став моїм наставником і добрим другом. Багато чому навчив.  Допоміг зробити нові документи та знайти роботу. Я завжди буду йому вдячна за допомогу. Бо завдяки йому я змогла знову стати на ноги після стількох років ув'язнення. Сьогодні я повертаюся до міста свого кохання та страждань. 

Зовсім скоро я зустрінуся з людьми, які зруйнували моє життя. Зруйнували мене. 

Приїжджаю на вокзал й одразу ж шукаю в натовпі Лесю. Мою подругу. Ми з нею часто переписувалися за ці п'ять років. Вона єдина хто підтримував мене увесь цей час. Помічаю її біляву голову серед натовпу. Як завжди Леська на височенних підборах. Ледве біжить. Але як старається. Нарешті ми зіштовхуємось одна з одною. Декілька секунд подруга дивиться на мене, а потім кидається мені на шию. 

– Зойко, це ти? Неймовірно. Як ти змінилася. Ти підстриглася? Й колір волосся світліше, – лепече Леська й уважно розглядає моє світле підстрижене під довге каре волосся. 

– Так це я. А що так сильно змінилася? – цікавлюся з посмішкою. 

– Ну мені здається, що так. Але ж ми стільки часу не бачилися. Воно й не дивно, – змахує рукою Леся. – Так. Стільки років минуло... 

– Ну що ходімо. Поїдемо до мене додому. Я тебе зі своїм чоловіком познайомлю, – каже Леся. 

– Але вже доволі пізно. Я не встигну до готелю, – хвилююся. 

– Так переночуєш в мене. А завтра спокійно влаштуєшся в готелі, – Леська тягне мене за руку.

– Дякую. Ти мене дуже виручаєш. Леся всміхається, а я думаю тільки про те як би мені побачити Юру. Вже декілька років він не давав про себе знати. Що з ним? Як він? Ці питання не дають мені спокою. 

– Ти про що замислилася, подруго? – раптом запитує мене Леся. 

– Та так нічого. Не звертай уваги, – промовляю й продовжую думати про своє. 

До Лесі додому ми дістаємося швидко. У неї власна двокімнатна квартира доволі простора. Але як виявилося вона живе там з чоловіком й двома дітьми. Тому місця в них не так вже й багато. 

– Проходь. Ось тут в нас капці, а тут можеш повісити верхній одяг, – подруга показує мені на передпокій. Знімаю туфлі та тренч й проходжу до невеликої кухні. 

– В тебе дуже гарно, – кажу подрузі. 

– Ну так. Ми з чоловіком старалися. Купляти все найкраще. 

– А давно ви тут живете? 

– Ну роки три. Не більше. Ми ж цю квартиру в іпотеку взяли. Дотепер виплачуємо. 

– Зрозуміло. Сподіваюся зовсім скоро у вас все вийде. Й ви заживете спокійним життям. 

– Я вже дуже давно про це мрію. Якщо чесно, – втомлено промовляє Леся. 

– Ну то може відсвяткуємо зустріч? Де у вас найближчий маркет? Піду куплю нам щось випити, – запитую у подруги. 

– Наступним разом купиш. В мене все є. Й випити й навіть закусити, – підморгує Леся. 

– Ну добре. А де твоя сім'я? Може познайомиш? 

– Валентин написав мені пів години тому, що він з нашими дівчатками поїхав до свекрухи в село. Тому будуть вони тільки завтра. На жаль. 

– Що поробиш? Доведеться познайомитися з ними пізніше. 

– Ну нічого. Влаштуємо собі дівич – вечір. Це не так вже й погано, – заявляє Леся. Киваю, а подруга швидкими рухами дістає з холодильника шампанське та фрукти й кладе на стіл. 

Потім виймає келихи. Ми сідаємо за стіл й Леся розливає шипучий напій. 

– Ну подруго, за нас з тобою. Щоб врешті ти знайшла своє щастя, – підносить тост Леся. 

– Будьмо. От тільки я вже не вірю, що створена для щастя. Бо після всього, що зі мною було... Навіть не знаю, – зітхаю. 

– Все буде ок. От побачиш. Не вішай носа Зойко. 

– Тоді краще випити за моє нове життя, – пропоную.