Частина 9: Слід розібратися

1

Важко так відразу розказати, що для мене означає ім’я цього чоловіка, оскільки воно має значенні не тільки в моєму житті. Цей чоловік, був важливим членом моєї сім’ї, навіть більше він був близьким другом і товаришем всієї нашої фірми. Він доклав багато зусиль для покращення бізнесу, що допомогло налагодити зв’язки з впливовими людьми, які купують нашу продукцію й нині, вважаючи її кращою продукцією. Саме Коломиєць Олександр Дмитрович проводив різноманітні експертизи продукції, він встановлював норми вжитку, а точніше вирішував різнобічні паперові справи в яких я нажаль не розбираюсь. Вони з моїм татком були партнерами по бізнесу, хоча Олександр Дмитрович вважався за професією лише асистентом. Я не знала його особисто, оскільки була занадто мала (як мені здавалось), а вони з татком говорили переважно про роботу. Хоча мама запевняла, що між ними дружба побудована на спільній справі. Ця жінка вважала таку дружбу більшу за будь-яку іншу, навіть більшу за кохання, оскільки партнер точно не кине, якщо йому звісно не запропонують більше. Та мій татко був щедрий на зарплати, ніколи не ображав свої працівників(принаймні намагався, оскільки характером він мав трішки запальний).

Уся наша фірма пречудово знала, що Дмитрович мріє стати лікарем, мій татко навіть вірив в те, що це його. А тому знав, що ця людина тут не надовго, але все змінилося коли в Олександра Дмитровича народилась дитина. Маленький хлопчик, що здавалося міг перекреслити його кар’єру, як в бізнесі так і в медицині. Тим паче, що жінка не хотіла нічого чути про командировки, в яких часто бував Олександр, оскільки хотіла бачити чоловіка постійно поруч. Він розривався на три частини: робота, мрія і сім’я. Що ж робити в такій ситуації?

На допомогу йому прийшов мій татко, що дозволив працювати дистанційно, через комп’ютер(що на той час був невеличкою рідкістю). Зустрічі він проводив по телефону, а заробітну плату отримував за кілька місяців на перед, оскільки потрібно було платити за проживання, та навчання (і своє і дружини, бо та також медик). Так, йому довелося не солодко, але моя родина допомагала йому як могла. Мій татко навіть в кредит вліз, коли фірму накрила хвиля кризи, що прокотилася всією країною на початку двохтисячних. Саме тоді почалися робитися різні махінації із доларом. Він то зростав то падав, це був дуже не стійкий час для бізнесменів і людей загалом.

З народженням хлопчика легше не стало. Почалися інші проблеми, де догляд за дитиною взагалі не вписувався. За словами моєї бабусі, вона стала опікункою цього малого на декілька років, оскільки батькам було взагалі не нього. «Неймовірно шкода ту дитину, оскільки батьки його просто кинули на мене, - говорила бабуся, - можна зрозуміти все, але я так само не мала часу аби доглядати за твоїм батьком, проте завжди знаходила хоч годинку аби побачитись із ним. А цим негідникам взагалі начхати на те, що дитина може їх потім навіть не впізнати!»

І хоча про мою бабусю такого не скажеш, але вона дуже хвилюється й піклується про свою сім’ю, просто їй дається важко виражати свої почуття. Вона не така, що буде сюсюкатись із малечею, але аж ніяк не забуде про дитину на рік, як це зробили батьки хлопчика…

Зрозуміти можна все: потрібно будувати бізнес, розвивати його і ним займатися аби тримати на плаву, тим паче Дмитрович та його жінка дуже хотіли відкрити власну клініку. Хотіли бути сім’єю лікарів і палко хотіли аби діти пішли по їхнім стопам. Так би мовити сімейний мед - бізнес. Це реально класно, але не такою великою ціною! Звісно не мені судити їхні поступки, оскільки в кожного є свої власні наміри, які можуть бути й добрими. Бо як на мене відкрити власну клініку і лікувати людей – це добрий намір, оскільки буде йти допомога людям. Проте клініка не варта тих жертв, які за собою потягла…

2

Я не знаю всієї історії дослівно, можу розказати лише те, що мені колись переповіла бабуся. Тоді вона була ще в здоровому глузді, хоча й почала втрачати його після тієї ситуації. Мені на той час було дванадцять років, я проживала в цьому чудовому будинку і все так само жила на верхньому поверсі спостерігаючи зіркове небо в ночі. Я з нетерпінням чекала повернення батьків з командировки, а біля мене лежав маленький Франциско іноді лизькаючи мені руку. Цей час був настільки приємним, а очікування батьків додавало йому невеличкого хвилювання.

Бабусі також не було вдома, вона була у власній командировці (тоді вона ще вела свій бізнес по продажу енергетичних батончиків, який тільки-но починав набирати розмаху). Я була вдома з Пашою та кількома охоронцями, про існування яких (на той час) навіть не здогадувалась. Все було як завжди: повечеряла і спокійно лягла спати, а вже зранку мене «ощасливили» дзвінком про смерть моїх батьків. То був перший і останній раз, коли я бачила як плаче моя бабця. Навіть під час поминок мого діда вона не плакала так сильно як тоді. Я не плакала, принаймні не на публіку. На ці поминки приїжджали репортери та журналісти, не розуміючи що їм тут як ніколи не раді. Не люблю цю професію за не вміння співчувати!!

Я не розпитувала у бабусі про їхню смерть, оскільки в нас в сім’ї не було прийнято закидати один одного питаннями. Саме тому я чекала час. Вижидала підходящого моменту аби підійти до бабусі й запитати, але не змогла його знайти аж цілих три роки… У бабусі за цей період дуже зіпсувалось здоров’я, а для того аби виплатити борги батьків (які в них утворилися перед загибеллю) вона продала власний бізнес, залишивши лише мій спадок у вигляді батьківської фірми. Доки бабуся була в змозі, вона вела його самостійно, але коли це вже стало для неї нереальним вона передала його в руки брата… Звісно знаючи братових батьків та його виховання, важко усвідомити те, що він міг вести його нормально і не влаштувати якоїсь підлості бабусі, але він поставився максимально відповідально до поставленої задачі. І протягом не одного року  доводить  правильність прийнятого рішення.