Частина 6: Свято?

1

Вже будучи вдома я виявила те, що організм в мене до біса слабкий. І при маленькому контакті із холодом мене настигає хвороба. І тому цю ніч я палала як відьма на кострі і я реально себе такою й відчувала, бо не може в нормальної людини йти все так під отос як у мене. То нога, то рука, то болячка! Моя нервова система не витримує і я разом із нею.

Цілу ніч Паша боровся за моє нормальне життя, а точніше за нормальну для людини температуру тіла, а не для кішки. Більше тридцяти восьми трималось на мені як тату і не сходило до самого світанку. І лише під ранок я змогла заснути, але не на довго, оскільки мені зателефонували. Номер був невідомий і тому я вже почала хвилюватись, що це мені телефонують з універу. От прокляття, в такому стані, мені лише з викладачами говорити. Голос сів, бо шалено болить горло, заклало ніс, але вже температура прийшла до норми (а чи на довго?).

Я ризикнула і підняла слухавку, бо більше не було кому. Аби Паша не пішов готувати їжу, то я змусила б його говорити, хоча він терпіти не може цю справу.

- Алло! – прохрипіла я і пару раз закашлялась, бо дуже дерло в горлі.

- Алекс, це ти?

- Так! А це хто? – лежала я на ліжку взагалі без сила.

- Це Алекс! – всередині мене тоді панувала якась така радість, що через хворобу не могла пробитись на зовні.

- Аааа! Як справи?

- В мене все добре! А от ти схоже захворіла. Я до тебе приїду, що привезти?

Я дуже хотіла аби він приїхав, але ризик того що потім захворіє й він існував великий. Тим паче він не повинен бачити мою оселю, це одне із домашніх правил. Ми не приводимо сюди сторонніх людей, якщо вони не являються працівниками чи близькими родичами. Можливо я зможу привести сюди Алекса лише коли ми одружимося і то не факт.

- Ні, не варто! Не хочу аби ти мене таку бачив, тим паче ти можеш заразитись. А тобі хворіти зараз не варто! Про мене є тут кому піклуватись, тому не треба.

- Угу. – він унило погодився. Я розуміла, що відказ про піклування може його задіти, але по іншому я не могла. В мене було занадто багато причин його сюди не пустити.

- Не ображайся, я ж про тебе хвилююсь. – наче на останньому подиху говорила я. Бо говорити було неймовірно боляче.

- Я також за тебе хвилююсь і дуже шкода, що я як лікар і як твій хлопець не можу тобі допомогти.

Я це розуміла, але й він розумів все також. Ми не могли бачитися зараз, але спілкуватися нам ніхто не забороняв. Зараз існує дуже багато різноманітних способів зв’язку і я вважаю це великим досягненням людства. Бо раніше людям було важко підтримувати відносини на відстані, на одному листуванні далеко не поїдеш. Та все одно відносини на відстані це не круто, бо не можливо обняти близьку людину чи хоча б просто доторкнутись. Хоч одним пальцем і то це вже краще ніж нічого.

В даний момент, у нас розмова не склалась через мій неприємний стан. Я лежала в ліжку і дуже хотіла спати, але біль в горлі не давала мені можливості навіть ковтати слину, вже не кажучи про щось інше типу чаю чи гарячого бульйону. Бабуся як дізналася, що захворіла вона вирішила до мене спуститись, але не провідати свою хвору внучку, а позлословити. Вона так дико з мене гнала, що від сміху в неї щелепа випала мені на кофтинку, яка валялась на підлозі. І звісно ж я не прибрала срач в кімнаті який розвела коли збиралась на побачення.  До цього всього безладу не вистачало мене хворої та безсилої якось цьому зарадити.

Здавалось, що в моїй кімнаті зібрались всі, навіть охоронці, що постійно сидять в підвалі і дивляться в екрани телевізорів спостерігаючи за камерами. Всі вони стояли і дивились як мене чмирить бабуся. Для повного «щастя» не вистачало брата.

Коли в мене в голові виникла ця думка я намагалась її відразу ж прогнати геть, бо дуже боялась наврочити. І вгадайте, що трапилось?... Та це дуже просто, до нас в гості завітав Діма… І на сцену виходить головний комік країнииии – Дмиииии-трооооо!

Це було жахливо, бо всі знали як вони з бабусею обожнюють з мене гнати, я для них ніби поле бою, де вони змагаються за звання кращого підколювача країни. Як я це люблю!

- Що тут відбувається!? – увірвався він в мою кімнату, де бабуся мочила коней.

- Все як завжди, бабуся показує мені своє щире кохання до мене. Мені здається вона від мене божеволіє. – вставила я свої копійки, аби вставити хоч щось.

- Бабусю і не соромно Вам так знущатися з дитини? – він це сказав з повним серйозності виразом обличчя. Я аж здивувалась, подумала, що в хлопець нарешті став чоловіком. Але я прогнала ці думки геть із голови після його наступної фрази. – Не соромно Вам такий займатися, без мене?

-  Ти ж мій улюбленцю, йди до бабці я тебе зацьомаю. – полізла бабуся цілувати Діму, а мене охопила така злість.

- А як же я бабусю?

- Тьфу на тебе, ти больна. Не вистачало ще й мені заразитись, а я жіночка старенька! Вмерти можу!

Все ясно. Дмитро стояв і тішився, тоді як я помирала на ліжку від полів в горлі і дикого нежитю.

- Добре, жарти жартами, але бабцю це реально не гарно так знущатися з хворої онуки. Я ж думаю Ви це розумієте? – от тепер він говорив реально серйозно. Просто мій рятівник.