Частина 4: Знову в лікарні

1

Сидівши на лавочці, я трішки привела думки до тями. Змогла дещо осмислити і зрозуміла, що все не так вже й погано, оскільки завжди може бути гірше. Як один із таких випадків – смерть, бо я легко могла б померти. Он взяти до приклада Стівена Хокінга, якому паралізувало майже все тіло, але ж голова в нього працювала.  Якщо в людини навіть все тіло паралізує, але є мізки які готові працювати, то можна винести все на цьому світі. Кінцевим етапом є лише смерть, а все інше можна виправити, або підправити.

Тому набравшись позитивних думок згадавши про великих людей, яким було ще гірше ніж мені та й більшій частині людства, я вирішила йти до дому, забувши про свою ногу. Проте коли я на неї стала, було очевидним, що вона не в такому вже й поганому стані як я спочатку гадала. Схоже я її просто підвернула, а це не так вже й жахливо. Кілька днів відпочинку і на тому й усе. Але коли я вже йшла, а точніше шкутильгала, до мене під’їхала автівка. Я вже почала боятись, бо в Алекса я це авто точно не бачила. Це була чорна спортивна машина  - Audi (якщо не помиляюсь).  Я в машинах не сильна, але можу з точністю запевнити, що це дуже дорога машина, яку прості смертні не можуть собі дозволити. Хіба  якщо продадуть душу дияволу, що дуже ймовірно зробила сімейка Дані.

Вона зупинилась, але я - ні! Я почала шкутильгати швидше, в цей момент я жалкувала, що зараз у мене в руках скейт, бо він трішки гальмував мій і без того не швидкий рух. Повернувши за кут, я опинилась на автобусній зупинці. Людей там не було, схоже автобус тільки-но всіх забрав, але авто ніяк не могло заїхати сюди швидко, тому я вирішила трішки відпочити присівши на лавочку на зупинці.

- Чому ти від мене тікаєш? Я ж сказав тобі чекати мене. Навіщо ти пішла? – це був Алекс. Хоча його голос спочатку мене дуже налякав, бо я сиділа нахиливши свій корпус до низу розглядаючи напис на недопалку з-під цигарки, що лежав на підлозі. Й хоча я була рада бачити Алекса, але не могла йому цього показувати, бо він би відразу мене розкусив би.

- Я пішла бо я в порядку. І твоя допомога мені, красеню, не треба. Але дякую. – як ніколи кокетливо відповідала до нього я. Пишаюсь собою!

- Ти зараз жартуєш чи як? – він на мене глянув дуже недовірливим поглядом, піднявши одну брову від здивування.

- Ані трохи! – мацнула я його пальцем по носі як це роблять дорослі маленьким діткам. Здавалось, що він був в ярості, але ні. Алекс зберігав спокій. Дивував ще більше і більше.

- Слухай, піднімайся та поїхали поки стало гірше.

Мені дуже не хотілося із ним їхати, але водночас я бажала цього всім своїм серцем. Просто, коли в мене ще випаде шанс так нагло до нього залицятися? Але треба було ще трошки поламатись, оскільки хлопці це дуже полюбляють. Їм здається, що це така забавка! В такий момент вони відчувають себе справжніми хижаками, мисливцями, а ми дівчатка в такі моменти є здобиччю. Інколи приємним бонусом. А от ким же була я в цей момент?

- В мене лише вивих. Взагалі нічого серйозного, а якщо ти просто хочеш зі мною познайомитися то це можна зробити в іншому місці! Як щодо ресторану?

- Мала, аби я хотів з тобою познайомитись ближче, рестораном би все не закінчилось. – Боже, та від таких слів мені здається можна й закохатись.

- Тим паче! – психанула я досі мнучи сідницями лавку. – Ми з тобою не знайомі, а ти хочеш аби я сіла в твою машину. Я до незнайомців не сідаю! Та й до знайомців, теж. – тихо під носа сказала собі я, схрестивши собі руки на грудях.

- Ти зараз жартуєш?! – в цей момент я захвилювалась. Невже він розкрив мене, невже впізнав?

- Ні. Я Алексіс, по простому Саша. – я пішла в атаку. Подумала, що варто представитись першою. Якщо брехати то по повній.

- Я Але-ее-екс. – протягнуто вимовив він.

- От такої! В нас з тобою одне ім’я! Прикольно!

- Не те слово. – його це явно здивувало. Тому як висновок – він не впізнав мене. Тоді я вирішила, що з ним можна їхати, хоча головний сюрприз мене очікував згодом.

Я підняла свої булочки з дерев’яної лавочки і кинулася йому в обійми. Як те зрубане дерево прямою лінією впала на нього. Звісно ж він мене зловив, підтримав як належне. Ох, як я це люблю! В той момент я стала дуже наглою.

- Ну то що лови мене.

- Я вже тебе зловив.

Я схопилась обома руками за його шию (більше я розраховувала на ліву, бо праву я не дуже відчувала) і як той поплигунчик - підплигнула в надії, що він зносу мене зловить. Підхопить як наречений на весіллі. І саме так і сталось!

- Ти, я дивлюсь взагалі знахабніла. – сиділа я в нього на руцях, як принцеса.

- Ти ж сам сказав, що в мене хвора ніжка. – дитячим голосом говорила кліпаючи в той момент своїми яскравими очима.

Алекс довго не думаючи відніс мене до автівки звісно ж забувши мій скейт (бо йому елементарно не було б куди його взяти), бо ручки були в нього зайняті мною. Хі-хі! Як на мене це краще виправдання! До машини ми йшли не довго, виявилось він припаркувався геть поруч і тому те, що я собі надумала було взагалі хибним. Може то й на краще.

Він відчинив дверцята автівки і посадив мене на переднє сидіння біля водія (бо іншого місця не було, хіба що на місце самого водія, але я ще не маю прав). З такою ніжністю та обережністю, ніби щось дуже ламке та цінне, він всадовив мене. Його теплі руки, що торкалися моїх оголених ніг одночасно притримуючи юбку, аби не світити сідницями (хоча під юбкою на мені були одягнені спортивні короткі шортики, я їх завжди вдягаю під юбку). Ми фактично не знайомі, але він веде зі мною себе так ніжно та турботливо, що мені аж самій від своєї наглості було тошно й гидко.