Частина 2: Моя реальність 1

1

Звісно про мене багато хто нічого не знає. Оскільки те, що я заробляю на свої примхи ще з юності – це одна правда, але є й інша. Я насправді маю маєток і правда постає в тому, що я і головний директор фабрики «Міраж». Хоча це все йде лише по документам. Ніхто із працівників не бачив справжнього власника, і схоже що всі думають, що директором є чоловік, бо в документах не вказано ім’я, там написано лише – О. Довгуш. А так як мій брат постійно буває на фабриці і вирішує паперові справи, то всі працівники що його там бачили думають, що то і є директор – молодий та перспективний.

Проте правда вона така, що я не бідна дівчинка. Але через недостачу років, які не дають мені право володіти цим всім, то я ще ніхто. Проте на життя я не жаліюсь, оскільки я проживаю в розкішному особняку, хоча по його зовнішньому вигляду й не скажеш. Так ззовні він виглядає як старезний гуртожиток, який вже давно потрібно знести. Але в середині - рай! Оскільки вся п’яти поверхова будівля належить мені! Там не живуть ліві люди, там проживаю я, моя бабуся і наші робітники – охоронець, дворецький, прибиральниця, медсестра. Брат живе окремо, він за ці роки керівництва заробив собі на трьохкімнатну квартиру в центрі міста. В одній кімнаті живе він, а інші дві здає добрим людям. Такий в нього ще й додатковий заробіток.

Цей гуртожиток ще коли я була лише в планах, мої батьки купили взагалі за копійки, оскільки його ще давно хотіли знести. Мої батьки не любили публічності і тому ззовні вони лише закріпили фундамент і змінили вікна, а так то все таким страшним і залишилось. Вони знесли кілька поверхів і зробили величезний хол. Все обклали плиткою, а підлогу зробили теплою. В холі висить красива люстра, що своїм кришталем освічує весь зал. По ліву сторону - кухня, яку повністю взяв під контроль наш дворецький – Паша. Це просто суперський мужик. Таких чистюль ще варто пошукати, на роботу його взяла бабуся. Він живе разом із нами і тому всі зароблені гроші витрачає на подорожі, куди й части кличе мене. Ну, а що гарно придумано. За проживання йому платити не треба, оскільки наша жилплоща дозволяє жити не одній людині.

Ванна кімната є на кожному поверсі. Як на мене це суперськи, можна вважати що в кожного вона індивідуальна. Батьки вирішили не чіпати ліфт. Вони його залишили, бо на цьому ще тоді настояла бабуся. «Як я буду стара і не зможу нормально ходити, то ти мене синку на своїх руцях будеш на гору носити? От і я думаю, що ні! Тому його ми залишаємо! Й крапка!». Вона як у ваду дивилась, але трішки не на таке болото вона розраховувала. Думала, що сину просто не буде як через роботу, а не через відсутність його як живої персони.

Моя кімната на верхньому поверсі, під самим дахом. Мою кімнату облаштовували батьки. Вони зробили мені відкидний дах, як в Lamborghini. Я можу лежати в яскраві зоряні ночі і дивитись на зірки, або на небо де пропливають гарні хмарки й насолоджуватись красою. Проте немає нічого кращого коли йде дощ. Каплі так файно гатять по склу немов розбиваючись. Проте в цій красі є й свої нюанси! Наприклад сніг, оскільки на снігопад довго не подивишся, бо дах просто засипає. Але найгірше це голуби! Вони постійно засирають мені все вікно, а було кілька випадків що й вили гнізда і я спостерігала дітонародження маленьких голубчиків чи голуб’ят. Не знаю як вірно! Вони такі страшні коли малі.

Кімната бабусі на третьому поверсі. Їй теж пощастило не менше, оскільки в неї є балкон. Лише на третьому поверсі залишився один єдиний балкон. Ще той старий, що був з будинком! Бо всі інші просто посипались коли міняли вікна.

Бабуся вже не може ходити. Для того щоб вона могла пересуватися в холі є спеціальне крісло, а в кімнаті вона може ходити із паличкою, бо там килими і якщо, вона впаде то буде хоч м’яко, а в залі то плитка там падати боляче. По собі знаю! Не один раз таке було.

Сходи так і залишили. Але обгородили їх трішки аби не випасти із них геть. Проте я падала і не одноразово падала. Мене попереджали аби я не каталась на скейті по перилам але хіба ж до мене доходить? Я й зараз таке роблю, іноді.

2

Я боялась заходити в середину. Знала яка буде в усіх реакція. А ніякої, бо вони вже звикли до того що я в гіпсу чи з синяком під оком. Для мене таке не в перше і не в друге і навіть не в десяте. Та для дівчинки скільки переломів то це аж смішно. Коротше я ще та штучка!

 На вході мене зустрів Паша. Він якраз збирався йти на вечірню пробіжку із собакою. Мій пухнастий Франциско! Лабрадор – подарунок від батьків, останній.

- Маленька, ти знову? – розчарований тон я відчула в голосі бородатого.

- Ага. Не щастить мені.

- В холодильнику є морозиво, а на плиті твоє улюблене рагу. – вже налаштовувався бігти Паша.

- Ти ніби завжди відчуваєш, коли я попадаю в лікарню. Бо ти завжди готуєш рагу коли зі мною щось трапляється. Може це все через тебе?

Намагалась негативно налаштуватись я, але не змогла, оскільки цей милий бородань як посміхнеться то відразу пройдуть всі образи. Я іноді навіть забуваю про що говорила.

- До мене зателефонував Дмитро і попередив, що ти в лікарні. Не хотів, аби ти шокувала бабусю. Тому я й приготував рагу, це вже як традиційне блюдо. – доброзичливо посміхнувся він.

- Добре, дякую.

- Зустрінемось. Я побіг.

Паша побіг, а я пошкандибала в дім. І там мене «добрими» словами зустріла бабуся відразу з порогу: