Це лише початок

1

Життя не дивує нас барвами, коли навколо немає чому дивувати. Коли все, що оточує настільки гниле та сіре, що навіть золота каблучка знайдена на вулиці не додає ні каплі радості, оскільки відчуваєш, якийсь підвох. Накручуєш себе, що то може бути порча, якесь прокляття, та будь що негативне. Але лише під самий кінець поганих роздумів в голову може закрастись думка, що каблучку просто хтось загубив. І є плюс від того, що я її підберу.. І навіть не один.
         Та на моє щастя, я не довго жила в такому сірому місці, ми з батьками переїхали.. Це було велике місто повне нових вражень та можливостей реалізації в світі... Так я думала протягом п'яти років проживання там. Саме до того самого дня, який став переломним в моєму житті і в житті моїх рідних.. Саме тоді я дізналась, що їх в мене багато. Ну звісно, кожен хоче отримати шматочок солодкого, від такої знатної родини як моя. Та дякуювати Богу я не буду, оскільки він забрав моїх батьків на той світ, а вдячна я скоріш бабусі, що не стала зачитувати заповіт моїх батьків при всіх, а зачитал вона його (як довірене обличчя моїх батьків - одне із багатьох) лише мені. Бо більше передавати своє майно не було кому... Ну в мене ще є старший брат, двоюрідний, його звати Дмитро, але я єдина дитина, тому отак...
         В заповіті батьків було вказано, що лише здобувши повноліття, а по їхнім міркам це 21 рік, я буду повноцінним власником нашої фірми по виготовленню морозива. Я буду Морозною королевою - так мене тато називав.. А так як мені на той час було всього 12 (така дилема виходить) то фабрику закрили... Хоча міг нею керувати хтось інший, в цьому плані батьки поступили дуже не розумно. Просто неймовірно тупо... Ну про мертвих або хороше, або нічого окрім правди - як казала одна мудра людина.
Зараз мені вже 17 і я студентка першого курсу в київському політехнічному університеті. Навчаюсь на факультеті економічних досліджень. Ну звісно я туди не сильно хотіла попасти, просто бабуся наполягала. "Це тобі знадобиться в майбутньому" - запевняла вона мене. Пфф, вона навіть не здогадується, що більше всього ці активи вже давно заморожені. Проте в бізнесі вона знається більше ніж я. І знову виходить дилема в моєму розказі Морозивна фабрика заморожена. 

​​​​​​Мдаа, розкажчик із мене не дуже. Та й загалом я не сильно маю чим хвалитись, навідміну від мого братика. От він то в нас молодець! Активний, відмінник, найкращий на своєму факультеті. Він вже не перший рік вивчає менеджмент та готується стати впливовим бізнесменом, з його балами та зв'язками можна запевнитись у відмінному результаті. Його всі люблять та поважають, а дівчата мріють опинитись із ним в одному ліжку, вже не кажучи про відносини. Мені здається, що серйозних відносин в нього ніколи й не було, оскільки він занадто холодний для кохання.

Але ж який красень, навіть я його сестра впадаю за його холодним сірим поглядом, легкою щетиною на його мужньому обличчі та гарним білявим волоссям, що короткою чолкою спадає на чоло. Він досить активний в плані спорту – постійно шастає по залам, стверджуючи,що «це допомагає його мізкам відпочити». Обожнює скейтбординг і навіть входить в закриту групу багатіїв, а точніше секцію для хлопців, і ходить кататись на найбільший в Києві майданчик для скейтбордистів чоловічого полу. Бо дівчат вважають недостойними  їздити на цьому «неймовірно важкому пристрої». .. Я розумію аби то були мотоцикли, хоча й в них немає нічого складного, принаймні для мене.

Коротше кажучи мій брат дуже крутий, а от я не сильно люблю привертати до себе увагу, принаймні зазвичай. Я не можу вихвалятись зовнішністю, оскільки нема чим вихвалятись, але на скейті я катаюсь не гірше будь-якого хлопця із цієї секції. І тому я стала шпіоном!

Високу шпалу типу мене, якщо одягнути в спортивний костюм і супер модні чоловічі кроси – які я й так постійно ношу, можна з легкістю прийняти за хлопця… Нууу, якщо не сильно вдивлятись в обличчя, все таки я маю нарощені вії і це може кинутися в очі. Але по сьогодні мене ще ніхто не спалив, хоча я думаю, що брат знає що я там катаюсь.. Проте це лише мої догадки…

Мене ніхто не ловив до того самого дня. Ох ці шалені дні пригод.. не дають мені покою.. Так само як і парубок зустріч з яким змінила моє і його життя.

2

Сонячний день і гарна осіння погода, що не супроводжувалась як завжди зливами й вітром, змушувала мене натягнути спортивний костюм і піти кататись під прикриттям. Я як завжди їздила на своїй улюбленій гірці виконуючи лип-трюк який мені давався дуже важко. Тому я намагалась робити його частіше аби розвити навик і виконувати його як справжній профі. Він не являється дуже важким, але всяка діяльність потребує відмінної практики. І саме тоді сталась та ситуація, що змусила мене познайомитися з Алексом.

Оскільки коли я виконувала цей трюк і мала приземлятись на підлогу мене покликали.

- Алееекс! – гукнув хтось  у натовпі. Автоматично я повернулась на клич і мій трюк вийшов з-під контролю. Я падала, летіла мов курка махаючи кінцівками, таким чином намагаючись уповільнити неминуче падіння. І в польоті я помічаю що падаю на парубка, на того самого Алекса якого покликали. Як я це зрозуміла? Дуже просто, оскільки його голова разом із корпусом тіла були направлені в сторону хлопця, що активно махав рукою і кликав його неодноразово.

Коротше, ми впали. Цей Алекс пом’якшив моє падіння і мені вдалося не зламати ногу, а лише підвернути її так, що вона боліла нестерпно. Проте я ж хлопець – мужній і тому активно намагалась не подавати вигляду, що мені боляче. Матів було багато, вони лилися з мене як вода з-під крану. Хоча краще я б мовчала, оскільки мій писклявий голос міг мене з легкістю видати, але не видав. Алілуя!