Таланти, хобі та ярмарок ідей.

****

– Косинський, це не діло! – роздратовано вигукнула Сашуня. – Нам варто влаштувати якийсь ярмарок ідей, чи шо. Бо так і будемо сидіти й не знати, що вигадати.

Вони вже не перший день залишаються в класі після уроків, щоб поміркувати над «візиткою», та чомусь у них вкотре зовсім нічого не клеїлося: ані розмова, ані співпраця, а про ідеї навіть не варто й казати.

– Ну, давай, викладай свій товар! – хлопцеві було прикро, що він знову час втрачає, а міг би провести його з користю, хоча б на тренуванні.

– Який товар? – не зрозуміла партнерка.

– Ти ж на ярмарку! Ідеї викладай! – Сашко з усіх сил намагався не втратити самовладання.

Дівчина навіть трохи злякалася напруженого тону Косинського та видала себе з головою, коли тоненько пропищала:

– Може почнемо з талантів? От ти який маєш?

Хлопець зробив вигляд, що не помітив стану Шурки, хоча йому стало соромно за свою нестриманість.

– Я семиметровий* кидаю на раз-два. – похвалився. – А ще встановив рекорд школи з підтягування. Які ж ще можуть бути таланти у спортсмена? Лише спортивні.

Сашуня похитала головою:

– Я зовсім не про те! Це ж твоє життя і професійні досягнення. Хоча й дуже талановиті. Я про хобі, захоплення, про те, чим ти займаєшся окрім спорту.

Сашко дивився на неї скляними очима, наче й не розумів, як можна займатися чимось окрім спорту.

– Ось я – розумаха, зациклена на навчанні, – навела себе у приклад Яковенко. – Ти гадаєш, що я ніколи не відпочиваю від уроків? – вона показово закотила очі. – Та я б уже давно з дахом попрощалася! Якби не фотогурток. Це моя розрада, мій відпочинок, моє натхнення!.. – з придихом вимовила.

– То ти фотографуєш? – здивувався Косинський.

– Вже вісім років. Ще у початковій школі почала.

– Дивно… А я й не знав. – зізнався Сашко. – А чи можна подивитися твої роботи?

Сашуня невпевнено зам’ялася, вагаючись. А потім вирішила, раз сама завела мову про хобі, то вже пізно відступати. Тому знайшла в телефоні потрібну папку та протягла гаджет хлопцеві. Той гортав світлини мовчки з кам’яним обличчям, а її серце в цей час хололо від бездушності та беземоційності однокласника.

Косинський же з першої світлини потрапив у полон якогось магічного дійства: він був зачарований кожною миттю, яку зупинила майстерна рука художника-фотографа. Він не міг повірити, що ходяча енциклопедія та синя панчоха Шурка Яковенко, здатна передати те, що він відчув. На світлинах прозорий світанок змінювався невагомим туманом над річкою, равлик на травинці грозою, що нестримно гуркотить, а дітлахи, які весело реготали, сумною жінкою, що заколисувала немовля, – кожне фото – то ціла історія.

– Це неймовірно! – видихнув. – Я просто не маю слів!

Напружені зморшки на лобі дівчини поволі розгладилися, стиснуті вуста полегшено розслабилися. Щира радість сяйнула в карих очах, миттю віддзеркалившись на губах несміливою напівусмішкою.

Сашко повернув телефон хазяйці. Сам же на деякий час замовчав і замислився. На його обличчі красномовно відображалися вагання та нелегка внутрішня боротьба. Сашуня не наважувалася його потурбувати.

– Твоя взяла! – голосно промовив, змусивши однокласницю нервово сіпнутися від несподіванки. – Відвертість за відвертість. Буде тобі моє хобі. Тільки обіцяй не сміятися.

Партнерка мовчки потрусила головою на знак згоди та обіцянки.

– Добре. – хлопець підхопив свій рюкзак. – Тоді ходімо до мене додому.

– Куди?! – здивувалася. – Навіщо?

– Хобі в мене таке, – розсміявся Косинський. – Заманювати додому наївних однокласниць і робити з них опудала.

– Ха-ха. Дуже смішно. – Сашуня скривила губи в скептичній усмішці.

– Не хвилюйся, – щиро сказав. – Я просто хочу відкрити тобі одну таємницю. А вона – вдома.

Жив Сашко майже поряд зі школою. Саша здивувалася, тому що це було для неї новиною.

– Ти давно тут живеш? – спитала.

– Все життя, – відповів.

Дівчині стало соромно, адже за своєю сліпою ненавистю вона взагалі нічого не знала про однокласника, навіть елементарних речей.

Кімната несла в собі відбиток індивідуальності господаря: робочий стіл з комп’ютером біля вікна, книжкова шафа з щільно заставленими полицями, гантелі в кутку, на стінах – кілька плакатів і постерів з невідомими Сашуні спортсменами та виконавцями.

– А це – моя таємниця і моя любов, – зізнався Косинський, беручи до рук з вузького акуратно застеленого ліжка гітару.

-Ти граєш? Співаєш? – не втрималася від питання.

Замість відповіді він всівся просто на килим і жестом запросив Сашуню приєднатися. Вона вмостилася навпроти. Деякий час Сашко начебто бездумно перебирав струни, а потім, ніби зібрався з думками, і заграв. Дівчина здригнулася від сирот на шкірі, а за мить вже забула як дихати, тому що той заспівав:

«Я пам’ятаю час, коли лиш починався світ.

Хто міг, той підіймався та ішов,

Ішов собі високо в гори, взявши у похід

Свою надію сильну як любов …»**

Саша, яка ніколи б не наважилася співати перед глядачами, вважаючи, що її голос гідний звучати лише в душі, несвідомо упівголоса підхопила приспів, надто вже сильно їй пісня подобалася:

«Що все буде добре

Для кожного з нас,

Що все буде добре –

Настане наш час».

– Косинський! – із сяючими від захвату очима видала. – Це було просто супер! То ти виявляється скриня з подвійним дном!

– Хто б говорив! – розсміявся хлопець. – Ти ж сама – суцільний сюрприз!

– Все тепер зрозуміло! – змінила тему Сашуня. – На «візитку» ти зіграєш і заспіваєш!

– Та ти сьогодні просто джерело ідей! – покепкував Сашко з посмішкою. – Я ж так і бути, зіграю. Але заспіваємо ми удвох.

– Як удвох? – категорично не погодилася. – Я не співаю!

– Ще й як співаєш! – хитро всміхнувся. – До того ж круто співаєш. Я ж бачив. І чув.