Ідеальна Брехня

РОЗДІЛ 16 Еллі

Я не пам’ятала, скільки часу просиділа після того, як за Нейтаном зачинилися двері. Може, п’ять хвилин. Може, годину. Я сиділа на краю дивана, дивилася на двері й усе ще чекала, що зараз почую ключ. Що він повернеться.

Що скаже: Еллі, це якийсь дурний жарт. А я накричу на нього. Вдарю подушкою. Може, навіть чимось важчим. А потім він засміється, я теж, і все знову стане нормальним.

Тільки ключ не повернувся. І двері не відчинилися. Бо це не було жартом. Будинок справді був орендований. Нейтан справді був зовсім не тим чоловіком, яким я його вважала. Ні. Я заплющила очі. Оце було найгірше.

Він був. Саме ним і був. Тим самим придурком, який приносив мені бутерброди на роботу. Який міг написати серед дня якусь дурницю тільки тому, що знав: я прочитаю й усміхнуся. Який терпів мої ноги на своїх колінах, поки я розповідала йому про роботу. Який пам’ятав, що я ненавиджу родзинки. Який познайомився з моїми батьками. Який цілував мене.

Спав зі мною. Засинав поруч. Сміявся зі мною. Все це був він. І водночас я більше не знала, хто він. Від цього боліло найбільше.

Телефон лежав поруч. Я взяла його. І знову поклала. Софі я зараз не могла подзвонити. Не тому, що злилася. Навпаки. Якби почула її голос, розплакалася б. А я не хотіла плакати. Тому через сорок хвилин стояла на порозі батьківського дому.

Тато відчинив двері. Подивився на мене. І його обличчя змінилося.

— Еллі?

Я відкрила рот. Хотіла сказати, що все нормально. Навіть не знаю навіщо. Мабуть, це якась дурна звичка дорослих дітей — приходити до батьків із розбитим серцем і все одно намагатися переконати їх, що нічого не сталося.

— Тату…

І все. Більше я не сказала нічого. Він просто розвів руки. Мені було двадцять дев’ять років. Я ремонтувала двигуни, могла сама поміняти колесо посеред дороги, витягнути машину з канави й послати чоловіка вдвічі більшого за мене туди, куди йому давно було пора. Але в ту секунду я знову стала маленькою дівчинкою.

Я зробила крок до тата. І розплакалася. Не красиво. Не тихо. Не так, як у кіно, коли одна сльоза повільно котиться по щоці, а туш чомусь залишається на місці. Я заридала. Вчепилася пальцями в його сорочку й плакала так, що не могла нормально вдихнути.

Тато нічого не питав. Просто обійняв мене. Однією рукою гладив по волоссю, другою тримав за спину. Так само, як колись, коли я розбила коліно. Коли вперше посварилася із Софі. Коли помер наш старий пес. Коли ми втратили гараж. Тільки зараз боліло чомусь сильніше.

— Я його люблю, тату.

Не знаю, як мені вдалося це вимовити. Мабуть, саме тому я й плакала ще сильніше. Бо вперше сказала це вголос. Не Нейтану. Не Софі. Навіть не собі. Татові.

— Я так сильно його люблю.

— Знаю, мала.

Я відсторонилася.

— Звідки ти можеш знати?

Він витер великим пальцем мою мокру щоку.

— Я твій батько. Думаєш, я двадцять дев’ять років просто поруч ходив?

Я схлипнула. І крізь сльози мало не засміялася. Майже.

— Він мені брехав.

— Розкажи.

І я розповіла. Все. Про гроші. Про роботу. Про будинок. Про перевірку. Про те, як я тягала в той клятий будинок чашки, плед, лампу й ще бозна-що, бо мені здавалося, що чоловікові там порожньо. оли я дійшла до цього, знову розплакалася.

— Я робила чужий будинок домом, тату.

Він стиснув мою руку.

— А він дивився на це й мовчав.

— Так.

— От за це я б йому дав по потилиці.

Я підняла на нього очі. Тато був абсолютно серйозний.

— Один раз?

Він подумав.

— Почав би з одного. Я все-таки цивілізована людина.

Я засміялася. Крізь сльози, із закладеним носом — жахливо й коротко. А потім знову притулилася до нього. Довго ми просто мовчали. Поки я не запитала:

— Ти тепер його ненавидиш?

Тато не відповів одразу.

— Ні.

Я відсторонилася.

— Чому?

— Бо ти розповіла мені, що він зробив. А я пам’ятаю, яким він був тут.

— Тату…

— Послухай мене. Я не кажу тобі його пробачити.

Він трохи нахилився до мене.

— І не кажу не пробачати. Це не моя справа.

— Ти мій батько.

— Саме тому це не моя справа. Ти маєш потім жити зі своїм рішенням, а не я.

Я замовкла.

— Але одну річ я тобі скажу. Він збрехав тобі про те, що має. Це правда. І зробив дурницю з тим будинком таку, що я ще не вирішив, чи одного потиличника вистачить.

Я опустила очі.

— Але він не вигадав собі кращого характеру, щоб ти в нього закохалася.

Я знову подивилася на тата.

— Що?

— Подумай сама. Він не сказав тобі, що багатший, успішніший чи важливіший, ніж є. Навпаки. Він усе це сховав.

Тато знизав плечима.

— Не дуже розумний спосіб залицятися, якщо вже на те пішло.

— Тату.

— Мовчу.

Він помовчав рівно секунду.

— Майже.

Я зітхнула. І він уже серйозніше продовжив:

— Той хлопець, який сидів за нашим столом, був справжній?

Я не відповіла.

— Той, який приходив до тебе на роботу з їжею?

Мовчу.

— Той, через якого ти останні місяці усміхалася в телефон, як ненормальна?

— Я не усміхалася як ненормальна.

— Еллі, я твій батько, а не сліпий.

Я витерла ніс серветкою.

— Не знаю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше