Я не пам’ятала, скільки часу просиділа після того, як за Нейтаном зачинилися двері. Може, п’ять хвилин. Може, годину. Я сиділа на краю дивана, дивилася на двері й усе ще чекала, що зараз почую ключ. Що він повернеться.
Що скаже: Еллі, це якийсь дурний жарт. А я накричу на нього. Вдарю подушкою. Може, навіть чимось важчим. А потім він засміється, я теж, і все знову стане нормальним.
Тільки ключ не повернувся. І двері не відчинилися. Бо це не було жартом. Будинок справді був орендований. Нейтан справді був зовсім не тим чоловіком, яким я його вважала. Ні. Я заплющила очі. Оце було найгірше.
Він був. Саме ним і був. Тим самим придурком, який приносив мені бутерброди на роботу. Який міг написати серед дня якусь дурницю тільки тому, що знав: я прочитаю й усміхнуся. Який терпів мої ноги на своїх колінах, поки я розповідала йому про роботу. Який пам’ятав, що я ненавиджу родзинки. Який познайомився з моїми батьками. Який цілував мене.
Спав зі мною. Засинав поруч. Сміявся зі мною. Все це був він. І водночас я більше не знала, хто він. Від цього боліло найбільше.
Телефон лежав поруч. Я взяла його. І знову поклала. Софі я зараз не могла подзвонити. Не тому, що злилася. Навпаки. Якби почула її голос, розплакалася б. А я не хотіла плакати. Тому через сорок хвилин стояла на порозі батьківського дому.
Тато відчинив двері. Подивився на мене. І його обличчя змінилося.
— Еллі?
Я відкрила рот. Хотіла сказати, що все нормально. Навіть не знаю навіщо. Мабуть, це якась дурна звичка дорослих дітей — приходити до батьків із розбитим серцем і все одно намагатися переконати їх, що нічого не сталося.
— Тату…
І все. Більше я не сказала нічого. Він просто розвів руки. Мені було двадцять дев’ять років. Я ремонтувала двигуни, могла сама поміняти колесо посеред дороги, витягнути машину з канави й послати чоловіка вдвічі більшого за мене туди, куди йому давно було пора. Але в ту секунду я знову стала маленькою дівчинкою.
Я зробила крок до тата. І розплакалася. Не красиво. Не тихо. Не так, як у кіно, коли одна сльоза повільно котиться по щоці, а туш чомусь залишається на місці. Я заридала. Вчепилася пальцями в його сорочку й плакала так, що не могла нормально вдихнути.
Тато нічого не питав. Просто обійняв мене. Однією рукою гладив по волоссю, другою тримав за спину. Так само, як колись, коли я розбила коліно. Коли вперше посварилася із Софі. Коли помер наш старий пес. Коли ми втратили гараж. Тільки зараз боліло чомусь сильніше.
— Я його люблю, тату.
Не знаю, як мені вдалося це вимовити. Мабуть, саме тому я й плакала ще сильніше. Бо вперше сказала це вголос. Не Нейтану. Не Софі. Навіть не собі. Татові.
— Я так сильно його люблю.
— Знаю, мала.
Я відсторонилася.
— Звідки ти можеш знати?
Він витер великим пальцем мою мокру щоку.
— Я твій батько. Думаєш, я двадцять дев’ять років просто поруч ходив?
Я схлипнула. І крізь сльози мало не засміялася. Майже.
— Він мені брехав.
— Розкажи.
І я розповіла. Все. Про гроші. Про роботу. Про будинок. Про перевірку. Про те, як я тягала в той клятий будинок чашки, плед, лампу й ще бозна-що, бо мені здавалося, що чоловікові там порожньо. оли я дійшла до цього, знову розплакалася.
— Я робила чужий будинок домом, тату.
Він стиснув мою руку.
— А він дивився на це й мовчав.
— Так.
— От за це я б йому дав по потилиці.
Я підняла на нього очі. Тато був абсолютно серйозний.
— Один раз?
Він подумав.
— Почав би з одного. Я все-таки цивілізована людина.
Я засміялася. Крізь сльози, із закладеним носом — жахливо й коротко. А потім знову притулилася до нього. Довго ми просто мовчали. Поки я не запитала:
— Ти тепер його ненавидиш?
Тато не відповів одразу.
— Ні.
Я відсторонилася.
— Чому?
— Бо ти розповіла мені, що він зробив. А я пам’ятаю, яким він був тут.
— Тату…
— Послухай мене. Я не кажу тобі його пробачити.
Він трохи нахилився до мене.
— І не кажу не пробачати. Це не моя справа.
— Ти мій батько.
— Саме тому це не моя справа. Ти маєш потім жити зі своїм рішенням, а не я.
Я замовкла.
— Але одну річ я тобі скажу. Він збрехав тобі про те, що має. Це правда. І зробив дурницю з тим будинком таку, що я ще не вирішив, чи одного потиличника вистачить.
Я опустила очі.
— Але він не вигадав собі кращого характеру, щоб ти в нього закохалася.
Я знову подивилася на тата.
— Що?
— Подумай сама. Він не сказав тобі, що багатший, успішніший чи важливіший, ніж є. Навпаки. Він усе це сховав.
Тато знизав плечима.
— Не дуже розумний спосіб залицятися, якщо вже на те пішло.
— Тату.
— Мовчу.
Він помовчав рівно секунду.
— Майже.
Я зітхнула. І він уже серйозніше продовжив:
— Той хлопець, який сидів за нашим столом, був справжній?
Я не відповіла.
— Той, який приходив до тебе на роботу з їжею?
Мовчу.
— Той, через якого ти останні місяці усміхалася в телефон, як ненормальна?
— Я не усміхалася як ненормальна.
— Еллі, я твій батько, а не сліпий.
Я витерла ніс серветкою.
— Не знаю.
#1062 в Любовні романи
#77 в Романтична комедія
#472 в Сучасний любовний роман
гумор і шалене кохання, багатий герой і сильна героїня, таємниці та перевірка почуттів
Відредаговано: 14.11.2026