РОЗДІЛ 15 Нейтан

Коли я їхав до Еллі, вперше за останні кілька місяців мені не доводилося придумувати, що їй сказати. Ніяких версій. Ніяких напівправд. Ніяких пояснень, у яких я виглядав би трохи меншою сволотою.

Мама мала рацію. Я зробив це. Я помилився. Я боявся. Тепер залишалося тільки сказати правду й прийняти те, що Еллі з нею зробить. Навіть якщо після цього вона більше ніколи не захоче мене бачити.

Ця думка сиділа десь під ребрами від самого маминого дому. Я припаркувався біля майстерні за кілька хвилин до кінця її зміни.

Еллі побачила мене майже одразу. І всміхнулася. Господи. Краще б не всміхалася. Вона витерла руки ганчіркою, сказала щось одному з механіків і пішла до мене. У робочому комбінезоні, з недбало зібраним волоссям і маленькою темною смужкою мастила біля зап’ястка. Моя Еллі. Яка ще нічого не знала.

— Ти повернувся.

— Кілька годин тому.

— І навіть не заїхав додому?

Я згадав сумку, яка досі лежала в багажнику.

— Не встиг.

— Сумував?

За будь-яких інших обставин я б відповів щось дурне. Вона б підколола мене. Я б поцілував її. Натомість я просто сказав:

— Так.

Усмішка на її обличчі трохи змінилася.

— Щось сталося?

— Нам треба поговорити.

Вона подивилася на мене уважніше.

— Ненавиджу цю фразу.

— Я теж.

— І судячи з твого обличчя, зараз зненавиджу ще більше.

Я не відповів. І тоді вона перестала усміхатися. Ми поїхали до неї. Я сам запропонував. Не хотів вести її в той будинок. Більше ніколи. Дорогою Еллі кілька разів поглядала на мене, але нічого не питала. І ця її мовчанка робила все тільки гіршим. Коли ми зайшли, вона кинула ключі на тумбу й повернулася до мене.

— Добре. Кажи.

Я залишився стояти.

— Пам’ятаєш наше перше побачення?

— Те, на яке ти взагалі прийшов не до мене?

— Так.

— Таке важко забути.

У голосі ще промайнуло щось від звичної Еллі. Я знав, що за кілька хвилин можу це знищити.

— Тоді я не сказав тобі всієї правди про себе.

Вона насупилася.

— Якої саме?

— Про мою роботу. Про сім’ю. Про гроші.

Пауза.

— Я працюю там, де казав, але моя посада… не зовсім така, як ти думаєш.

— Наскільки не така?

Я повільно видихнув. І розповів. Без цифр — вони зараз нічого не змінювали. Розповів достатньо, щоб вона зрозуміла: той чоловік, якого вона вважала добре оплачуваним менеджером, насправді жив зовсім іншим життям. Еллі слухала мовчки. Коли я закінчив, вона кілька секунд дивилася на мене.

— Тобто ти багатий.

— Так.

— Дуже?

Я кивнув. Вона опустила очі.

— Добре.

Я очікував будь-чого, але не цього тихого «добре».

— Еллі…

— Я просто намагаюся зрозуміти. — Вона знову подивилася на мене. — Ти боявся мені сказати, бо думав, що я почну рахувати твої гроші?

Це прозвучало болючіше, ніж мало.

— Спочатку — так.

Вона повільно кивнула.

— Спочатку.

Ось воно. Слово, після якого назад уже не було дороги.

— Є ще дещо.

Її пальці, якими вона досі крутила ключі, завмерли.

— Що?

Я міг сказати їй про минуле. Про жінку, після якої я перестав довіряти. Про те, чому взагалі погодився на цю безглузду перевірку. Але це було б саме тим, про що попереджала мама. Версією, у якій я виглядаю краще. Тому я сказав правду.

— Будинок.

Еллі не зрозуміла.

— Який будинок?

Мені стало фізично важко вимовити наступне речення.

— Той, у якому я живу. Він не мій.

Вона кліпнула.

— Ти його орендуєш?

— Так.

На секунду я майже побачив полегшення. Ніби вона подумала, що це все. Просто орендований будинок. А потім я сказав:

— Я орендував його перед нашим другим побаченням.

Полегшення зникло.

— Що?

— Я попросив Деніела знайти мені місце, яке відповідало б тому життю, про яке я тобі розповів.

Еллі не рухалася. Я бачив, як вона намагається скласти почуте докупи.

— Тобто…

Вона замовкла.

— Ти орендував той будинок через мене?

— Так.

— Щоб я повірила, що ти там живеш?

— Так.

Її губи ледь розтулилися.

— Навіщо?

Я знав, що відповідь зробить боляче. І все одно мусив її дати.

— Щоб зрозуміти, чи тобі потрібен я, якщо ти думатимеш, що в мене немає великих грошей.

Вона дивилася на мене так довго, що я почав чути власне серце. А потім тихо перепитала:

— Ти мене перевіряв?

— Спочатку.

Вона коротко засміялася. Один звук. Абсолютно порожній.

— Господи.

Еллі відійшла від мене й провела долонями по обличчю.

— Ти… орендував цілий будинок, щоб перевірити, чи я не полюю на твої гроші?

— Так.

— І привів мене туди.

— Так.

Вона обернулася. В очах уже стояли сльози.

— Я тобі стіл ремонтувала.

Я заплющив очі на секунду.

— Знаю.

— Я думала, що ти живеш у тому порожньому домі й тобі там…

Вона урвала себе. Спробувала вдихнути. Не вийшло з першого разу.