РОЗДІЛ 14 Нейтан

Після того як за Софі зачинилися двері, в кабінеті стало підозріло тихо.  Я ще кілька секунд дивився на двері, потім узяв телефон. Деніел, який досі сидів у кріслі, простежив за моїм рухом.

— Кому дзвониш?

— Мамі.

Він навіть випростався.

— Мамі?

Я подивився на нього.

— Так, Деніеле. Мамі.

— Навіщо?

— Мені потрібна порада.

Він повільно розвів руками.

— Взагалі-то твій найкращий друг сидить просто перед тобою.

— Я знаю.

— І?

Я зітхнув.

— Ти мій найкращий друг. Я тебе дуже люблю.

— Мені вже не подобається початок.

— Але зараз мені потрібна порада людини, яка більше двадцяти років прожила у щасливому шлюбі й знає, як не втратити того, кого любиш.

Деніел помовчав.

— Міг просто сказати, що я некваліфікований.

— Я намагався сказати делікатно.

— Не вийшло.

— Сьогодні в нас обох складний день.

Він фиркнув і піднявся.

— Добре. Іди до мами.

Я вже знайшов її номер, коли він додав:

— Тільки якщо вона теж назве тебе ідіотом, це вже буде офіційний діагноз.

Я підняв на нього очі.

— Вийди.

— Уже йду.

Він дійшов до дверей.

— Деніеле.

— Що?

— Софі справді завжди така?

Він усміхнувся.

— Ні. Зазвичай вона ще й цілує мене.

— Щасливчик.

— Сам собі заздрю.

Двері зачинилися. Я натиснув виклик....

Мама відчинила двері майже одразу. Поглянула на мене, на моє пальто, потім кудись мені за спину.

— Ти один?

— А мав когось привезти?

— Не знаю. Ти подзвонив серед робочого дня, сказав, що тобі треба зі мною поговорити, і голос у тебе був такий, ніби ти або когось убив, або збираєшся одружитися.

Я завмер. Мама примружилася.

— Цікаво.

— Мамо.

— Заходь. Тепер мені вже дуже цікаво.

Я пройшов усередину. Ще дорогою сюди мені здавалося, що я знаю, як почну. У машині навіть склав перші кілька речень. Зараз від них не залишилося нічого. Мама поставила чайник, дістала дві чашки й лише тоді подивилася на мене.

— Еллі?

Я кивнув.

— Я зробив дурницю.

— Наскільки велику?

Я сперся долонями об край столу.

— Пам’ятаєш, після нашого першого побачення я розповів тобі, що переплутав дівчат?

— Звісно. Я ще тоді вирішила, що доля нарешті взялася за тебе особисто.

Я мимоволі всміхнувся.

— Схоже, вона перестаралася.

— Ні. Судячи з твого обличчя, перестарався ти.

От за це я й приїхав до неї. Мама завжди вміла скоротити довгу дорогу до неприємної правди одним реченням. Я сів.

— Спочатку я не знав, хто вона. Потім дізнався. Мені вона вже подобалася, але після всього, що було раніше… я не хотів знову опинитися в тій самій ситуації.

Посмішка з маминого обличчя зникла. Вона знала, про що я.

— Ти вирішив її перевірити.

— Так.

— Це я зрозуміла ще тоді.

— Не все.

Вона повільно сіла навпроти.

— Що означає «не все»?

Я помовчав. Оце і був той момент, коли навіть власній матері було соромно сказати вголос, наскільки далеко ти зайшов.

— Я орендував будинок.

Маргарет кліпнула.

— Що?

— Будинок.

— Я почула слово. Я не зрозуміла речення.

— Я орендував невеликий будинок неподалік від неї. Щоб вона думала, що я там живу.

Мама дивилася на мене. Довго. Дуже довго.

— Ти орендував… будинок.

— Так.

— Окремий будинок.

— Мамо, кількість разів, яку ти це повториш, нічого вже не змінить.

— Я просто намагаюся дочекатися моменту, коли це почне звучати розумніше.

Я відвів погляд.

— Не почне.

— Нарешті ми в чомусь погодилися.

Вона встала, налила воду в чашки й повернулася до столу.

— Добре. Припустімо, я ще можу зрозуміти початок. Ти мав поганий досвід. Ти злякався. Тобі сподобалася жінка, ти не знав, чи сподобався їй ти, чи сподобається те, що стоїть за твоїм прізвищем. Мені не подобається спосіб, але логіку я бачу.

Я мовчав.

— Скільки тобі знадобилося часу, щоб зрозуміти, що Еллі не така?

— Недовго.

— Тиждень?

— Мамо…

— Два?

— Я не рахував.

— Але зрозумів давно.

— Так.

— І скільки ви вже разом?

Я потер долонею потилицю.

— Кілька місяців.

Вона повільно поставила чашку.

— Кілька місяців.

Я вже знав цей тон.

— Так.

— Тобто ти перевіряв її кілька зустрічей.

— Приблизно.

— Отримав відповідь.

— Так.

— Переконався, що вона не цікавиться твоїми грошима.

— Так.

— І ще кілька місяців продовжував жити в орендованому будинку.

— Коли ти говориш це саме так…

— А як про це ще говорити, Нейтане?

Я замовк. Мама дивилася на мене вже без жодної усмішки. Не сердито. Гірше. Абсолютно щиро не розуміючи.