Розділ 13 СОФІ

Я не планувала закохуватися в Деніела. Особливо так швидко. Особливо в чоловіка, який при першій нашій зустрічі примудрився розповісти мені про свого друга більше, ніж про себе, а потім ще й зробив вигляд, що це цілком нормальний спосіб знайомства з жінкою. Але останнім часом у моєму житті взагалі було забагато речей, яких я не планувала.

— Ти зараз знову думаєш, — сказав Деніел.

Я повернула голову. Ми сиділи поруч на дивані. Його рука лежала на моїй талії, моя нога торкалася його, а на столику перед нами давно вистигала кава, до якої ніхто вже не збирався повертатися.

— Це заборонено?

— Після дев’ятої вечора — так. Особливо в моїй квартирі.

— А що дозволено?

Він усміхнувся.

— Можу показати.

— Я вже бачила демонстраційну версію.

— І?

— Є над чим працювати.

— Жорстока жінка.

Я засміялася, і він нахилився до мене. Поцілунок вийшов зовсім не таким, як наша розмова. Без підколів. Повільним, теплим, знайомим уже настільки, що я сама подалася ближче. Деніел провів пальцями по моїй щоці, прибрав пасмо волосся за вухо. І саме тоді я чомусь згадала.

— До речі…

Він тихо застогнав.

— Ніколи нічого хорошого не починається зі слів «до речі» посеред поцілунку.

— Чим закінчилася та історія?

— Яка?

— З твоїм другом. І будинком.

Деніел на секунду задумався.

— А-а. Та ніяк вона не закінчилася.

Я відсунулася трохи, щоб бачити його обличчя.

— В сенсі?

— У прямому. Мій друг виявився більшим ідіотом, ніж я думав.

— Це вже звучить багатообіцяюче.

— Нічого багатообіцяючого. Він по-справжньому закохався.

Я перестала усміхатися. Не через самі слова. Через те, як Деніел їх сказав. Без звичного глузування.

— А дівчина?

— А дівчина досі не знає правди.

Я насупилася.

— Ти серйозно?

— На жаль.

— Скільки часу минуло?

— Достатньо, щоб я кілька разів пояснив йому, що він ідіот.

— І?

— Не допомогло.

— Навіщо чоловіки так ускладнюють собі життя?

Деніел знизав плечима.

— Та Нейтан узагалі не звик собі його ускладнювати. Просто цього разу по-справжньому закохався і тепер не знає, як вибратися з того, що сам наробив.

Я завмерла. Одне слово раптом витіснило з кімнати все інше.

— Який Нейтан?

Деніел навіть не насторожився.

— Ну, мій друг із будинком.

Я повільно випросталася. Нейтан. Будинок. Друг Деніела, який вдає перед жінкою, що живе зовсім не тим життям, яким живе насправді. 

Ні. Це ще нічого не означало. Нейтанів у цьому місті достатньо.

— Зачекай. — Я поклала долоню йому на груди. — Твій друг Нейтан зустрічається з дівчиною і досі не сказав їй, хто він?

— Не просто з дівчиною. З блондинкою-автомеханіком. Уявляєш?

Я прибрала руку. Тепер уявляла. Дуже добре. Настільки добре, що перед очима вже стояла одна конкретна блондинка в робочому комбінезоні, яка кілька днів тому дивилася на мене поверх бутерброда й казала, що, схоже, ми обидві влипли.

— Софі?

— Помовчи.

— Що?

— Я сказала: помовчи. Мені треба подумати, перш ніж я вирішу, наскільки сильно хочу тебе вдарити.

Тепер він нарешті насторожився.

— Мене?

Я повернулася до нього всім корпусом.

— Розповідай.

— Що?

— Усе. Що саме зробив твій друг?

— Софі…

— Деніеле.

Він подивився на мене ще секунду. А потім, здається, зрозумів, що демонстраційна версія нашого вечора офіційно закінчилася.

— Добре. Насправді він дуже заможний. Працює в менеджменті, тільки цей його «менеджмент» має під собою кілька мільйонів. У нього колись був поганий досвід із жінкою, яка більше цікавилася його прізвищем і грошима, ніж ним самим. Потім він випадково познайомився з цією дівчиною, вона йому сподобалася, і він вирішив не говорити одразу, хто він. Хотів переконатися, що їй потрібен саме він.

Я дивилася на нього.

— І будинок?

Деніел потер потилицю.

— Будинок був моєю допомогою.

— Тобто ти допоміг йому орендувати будинок, щоб він міг удавати, що живе там?

— Якщо сформулювати саме так, звучить погано.

— А як іще це можна сформулювати?

— Ніяк, — визнав він. — Уже зрозумів.

Я підвелася.

— Тобто ти хочеш сказати, що моя Еллі вже кілька місяців зустрічається з Нейтаном, який…

Деніел теж підвівся.

— Твоя Еллі?

Ми завмерли. Тепер дійшло до нього. Я побачила це буквально по тому, як зникла усмішка.

— О ні, — тихо сказав він.

— О так.

— Еллі — це…

— Блондинка-автомеханік. Так.

— Твою ж…

— Навіть не починай.

Він провів долонею по обличчю.

— Я не знав.

— Я бачу.

— Софі, я серйозно. Ти ж сама пам’ятаєш нашу першу розмову. Я розповів тобі про нього майже в перший день. Я просто не називав імені.

— А я не називала імені Еллі.

— Саме так.

Я знала, що він говорить правду.

І саме тому я не могла злитися на нього так, як хотілося. Але це не означало, що я збиралася спокійно сидіти.