РОЗДІЛ 12 Еллі

Повідомлення від Нейтана прийшло рано-вранці, коли я саме допивала каву дорогою на роботу.

«Мушу поїхати у справах. Максимум на два дні. Напишу, щойно доберуся. Не сумуй.»

Я усміхнулася й набрала:

«Я подумаю.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Про що?»

Я відповіла. 

«Чи сумувати.»

Три крапки з’явилися миттєво.

«Жорстока жінка.»

……

«Зате чесна.»

Він пообіцяв написати ввечері, я сунула телефон у кишеню й пішла працювати. До обіду я майже забула про його відрядження, а потім подзвонила Маргарет.

— Еллі, привіт. Ти дуже зайнята?

Я саме стояла біля машини з гайковим ключем у руці.

— Залежить від того, навіщо питаєте.

— Мені потрібна невеличка допомога.

Я відклала ключ.

— Що сталося?

— Я трохи застрягла.

— Де?

Маргарет назвала місце. Я насупилася.

— Ви впевнені?

— Еллі, мені п’ятдесят шість, а не сто шість. Я ще здатна визначити, де перебуваю.

— Я не про це. Просто не розумію, що ви там робите.

— Скоротила дорогу.

Я заплющила очі.

— Нічого не робіть. Я скоро буду.

Через двадцять хвилин я зрозуміла, що фраза «скоротила дорогу» заслуговує окремого місця в історії людських помилок. Спочатку закінчився асфальт. Потім гравій. А далі почалося щось, що після вчорашнього дощу назвати дорогою могла тільки людина з дуже багатою фантазією.

Машину Маргарет я побачила здалеку. Передні колеса загрузли в мокрій землі майже по диски. Сама Маргарет стояла поруч.

На ній був світло-кавовий брючний костюм, проста блузка й туфлі на підборах. Виглядала вона так, ніби вранці збиралася у справах, а не планувала брати участь у сільськогосподарських роботах. 

Я припаркувалася там, де земля ще нагадувала землю, і вийшла.

— Як ви взагалі сюди заїхали?

— Скоротила дорогу.

Я подивилася на дві глибокі колії. Потім на калюжу. Потім на Маргарет.

— Скоротили?

— Так.

— Тут?

Вона озирнулася довкола, ніби вперше критично оцінила свій маршрут.

— Коли я звертала, все виглядало значно оптимістичніше.

— З асфальту?

Маргарет примружилася.

— Еллі, ти приїхала мене рятувати чи проводити розслідування?

— Я поки збираю докази.

Я присіла біля переднього колеса. Погано. Не безнадійно, але погано.

— Ви цією дорогою раніше їздили?

— Ні.

— Я так і подумала.

— Чому?

Я випросталася.

— Бо якби проїхали нею хоча б один раз, вдруге вам би вже не спало на думку тут щось скорочувати.

Маргарет кілька секунд мовчала.

— Зате тепер я її знаю.

— І?

— Назад поїду іншою.

Я засміялася.

— Оце вже звучить як людина, яку ще можна врятувати.

— Нарешті трохи підтримки.

Я обійшла машину.

— Спробуємо витягнути самі.

— А може, Нейтану подзвонимо?

— Не вийде. Він сьогодні вранці поїхав у відрядження. Повернеться через день-два.

— А-а. Тоді доведеться рятувати себе самим.

— Не хвилюйтеся. У мене є план.

Маргарет глянула на мене з підозрою.

— Чомусь саме після цих слів я почала хвилюватися.

— Даремно. Сідайте за кермо.

— А ти?

— Буду штовхати.

Її погляд ковзнув по мені.

— Ти?

— А що?

— Нічого. Просто ти важиш приблизно стільки ж, скільки моє переднє колесо.

— Зараз було образливо мені чи машині?

Вона засміялася.

— Добре. Командуй.

Маргарет сіла за кермо. Я стала позаду.

— Дуже обережно газуйте! Нам треба розгойдати машину, а не запустити її на орбіту!

Двигун загуркотів. Колеса прокрутилися. Машина сіпнулася вперед і знову загрузла.

— Ще раз!

Маргарет натиснула на газ. Я відскочила від бризок.

— Стоп!

Мотор стих. Я підійшла до водійського вікна.

— Міняємося.

— Чому?

— Я краще відчую машину. Ви штовхатимете.

Маргарет подивилася на свої туфлі. Потім на болото. Потім на мене.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Я починаю розуміти, чому Нейтан іноді дивиться на тебе так дивно.

— Він просто слабкий.

— Звичайно.

Ми помінялися місцями. Перед тим як сісти за кермо, я показала їй на багажник.

— Ставайте посередині. І головне — не біля колеса.

— Я зрозуміла.

— Маргарет, я серйозно.

— Еллі, я почула тебе з першого разу.

— Добре. На три.

Я сіла за кермо й опустила вікно.

— Раз! Два! Три!

Обережно натиснула на газ. Машина сіпнулася. Ще трохи. Я додала газу. І в боковому дзеркалі побачила Маргарет. Не посередині. Біля колеса. Мені вистачило однієї секунди, щоб зрозуміти траєкторію.

— О ні…

Колесо провернулося. З-під нього вилетів густий фонтан коричневої багнюки. Я відпустила педаль. Машина стихла. Я повільно відчинила дверцята. Вийшла. Маргарет стояла нерухомо. Світло-кавовий костюм уже не був світло-кавовим. Принаймні з одного боку.