РОЗДІЛ 11 Нейтан

Я збирався сказати їй правду. Цього разу — справді. Не завтра, не після наступного побачення і не тоді, коли знайду якийсь міфічний ідеальний момент, у якому правда раптом перестане мати наслідки. Я вже достатньо довго переконував себе, що просто чекаю слушної нагоди.

Насправді я боявся.

Тому того вечора, коли Еллі сіла навпроти мене за маленьким столиком біля вікна, я вже знав: сьогодні все закінчиться… Або почнеться нормально. Без орендованого будинку, без «працюю в менеджменті», без половини правди, яка давно перетворилася на повноцінну брехню.

— Чого ти так на мене дивишся? — запитала вона, відкладаючи меню.

— Як?

— Наче зараз або освідчишся, або скажеш, що в тебе є друга сім’я в Техасі.

Я засміявся.

— Чому саме в Техасі?

— Не знаю. Там усе велике. Мені здається, подвійне життя теж має бути з розмахом.

Ось за це я її й любив. Вона могла одним реченням зіпсувати будь-яку серйозну промову, яку я десять хвилин репетирував у голові.

— Немає в мене сім’ї в Техасі.

— Уже легше. Тоді можеш говорити.

Я відкрив рот. І саме в цей момент офіціант поставив перед нами напої. Я вирішив, що скажу за вечерею. Потім — після вечері. А далі Еллі заговорила про роботу.

Спочатку нічого особливого. Один із клієнтів знову вирішив пояснити їй, що саме не так із його автомобілем, хоча приїхав до неї саме тому, що сам не зміг цього зрозуміти. Вона розповідала, я сміявся, а потім вона якось між іншим сказала:

— Але нічого. Колись я сама вирішуватиму, кого брати в клієнти.

— Плануєш відкрити власний сервіс?

Вона підняла на мене очі.

— Планую.

Я чув про це вперше.

— Серйозно?

— Абсолютно. Я навіть рахунок окремий маю. Правда, такими темпами відкрию його приблизно до пенсії, але головне — мати план.

Вона посміхнулася, та цього разу я почув за жартом дещо інше.

— Ти ніколи не розповідала.

— Бо поки особливо нема про що розповідати. Мені не потрібен величезний сервіс. Кілька боксів, нормальне обладнання, маленький офіс. Місце, де ніхто не стоятиме над головою й не вирішуватиме за мене, скільки коштує моя робота.

— Чому саме свій?

Еллі трохи покрутила склянку в руках.

— Мабуть, через тата.

І її голос змінився. Зовсім трохи, але за ці місяці я вже навчився це помічати.

— У нього колись був свій гараж, — продовжила вона. — Не той, що біля будинку. Справжня маленька майстерня. Кілька підйомників, два бокси. Нічого грандіозного, але це був його бізнес. Я там практично виросла.

Тепер я зрозумів фотографію на стіні. Маленьку білявку з рожевим набором інструментів. І трохи старшу Еллі з гайковим ключем, який здавався більшим за її руку.

— Що з ним сталося?

Вона ненадовго замовкла.

— Землю викупили.

Я відчув, як усередині щось неприємно стиснулося.

— Забудовник?

— Інвестиційна компанія. Вони скупили кілька ділянок. Тато намагався домовитися, просив час, шукав варіанти, але кому був потрібен його маленький гараж? Для них це була цифра в документах. Для нас — усе.

Вона говорила спокійно. Без надриву, без образи на весь світ, і від цього мені було ще гірше.

— Тато після цього пішов працювати на іншого власника. Каже, що йому нормально. — Еллі криво посміхнулася. — Але я знаю свого батька. Йому не нормально.

— І тому ти хочеш повернути йому гараж?

— Не повернути. Той уже не повернеш. Я хочу зробити новий. Свій. Можливо, колись він прийде туди, почне командувати й доводити мені, що я все роблю неправильно. Тоді я зрозумію, що план спрацював.

Я усміхнувся, але вона вже дивилася у вікно.

— Знаєш, що найбільше мене тоді розлютило? Навіть не те, що вони мали гроші. Люди заробляють гроші — чудово. Я теж хочу їх заробляти. Просто для когось із них це була чергова угода. Вони навіть не бачили людей, яких посували зі свого шляху. Наче якщо твій бізнес маленький, то він менш справжній. Якщо ти не маєш мільйонів, значить, твої двадцять років роботи нічого не варті.

Я дивився на неї і розумів, що момент, якого я чекав увесь вечір, нарешті настав. Треба було просто сказати. Еллі, мене звати Нейтан. Це правда. Але все інше…

— Тому я трохи насторожено ставлюся до людей, які народилися з дуже великими можливостями, — продовжила вона. — Не до грошей, Нейте. Гроші взагалі ні в чому не винні. До людей, які через них починають думати, що можуть вирішувати, чиє життя важливіше.

І я промовчав. Знову. Найгірше — вона навіть не сказала нічого про мене. Не звинуватила. Не запідозрила. Не поставила запитання, на яке довелося б брехати.

Вона просто довірила мені одну зі своїх найболючіших історій, а я сидів навпроти й думав про те, що зараз маю розповісти їй свою. І не зміг.

До будинку ми повернулися пізно. Я відчинив двері, пропустив Еллі вперед і раптом зупинився на порозі. За останні кілька місяців тут щось змінилося. Причому я навіть не помітив коли.

На дивані лежав плед, який Еллі одного вечора притягла з магазину, бо, за її словами, мій попередній «викликав бажання добровільно замерзнути». На підвіконні стояла рослина, яку вона вперто намагалася не вбити. На кухні з’явилися нормальні чашки замість двох однакових білих, які купив Деніел.

А стіл стояв рівно. Той самий нещасний стіл, через який Еллі колись мало не впала мені в руки, тепер виглядав цілком пристойно. Вона перетворила будинок, який я ненавидів із першої секунди, на місце, куди мені подобалося повертатися. І зробила це так непомітно, ніби просто залишала тут по маленькому шматочку себе.