РОЗДІЛ 10 Еллі

Софі з’явилася в майстерні ближче до обіду з паперовим пакетом у руках і двома стаканчиками кави. Я саме закінчувала з машиною, тому побачила її не одразу. Спочатку почула знайомий стукіт підборів по підлозі, а потім її голос:

— Я не знаю, чи Нейтан уже встиг сьогодні нагодувати тебе раніше за мене, але вирішила не ризикувати. Принесла бутерброди.

Я випрямилася й витерла руки об ганчірку. Останнім часом Нейтан справді виробив дивну звичку час від часу з’являтися в майстерні з їжею. Іноді залишався на десять хвилин, іноді просто ставив пакет на стіл, цілував мене, наказував поїсти й зникав так само швидко, як з’явився.

Спочатку я сміялася. Потім перестала. Бо в якийсь момент зрозуміла, що чекаю на ці його короткі появи значно більше, ніж мала б.

— Сьогодні ти перша, — сказала я, забираючи в Софі каву. — Тож можеш пишатися собою. Конкурента переможено.

— Прекрасно. Хоч десь у мене сьогодні все під контролем.

Я вже збиралася відкрити пакет, але зупинилася. Ми знали одна одну стільки років, що Софі могла скільки завгодно фарбувати губи, усміхатися й робити вигляд, що прийшла просто пообідати. Я все одно бачила, коли з нею щось було не так.

— Що сталося?

Вона подивилася на мене, потім на вільний стілець біля невеликого столика.

— Може, сядемо?

Оце вже було серйозно. Я мовчки сіла навпроти. Софі покрутила стаканчик між долонями, ніби не знала, з чого почати, а потім видихнула:

— Здається, я влипла.

У мене всередині все миттєво стиснулося.

— У що?

Вона підняла на мене очі.

— Я переспала з Деніелом.

Кілька секунд я просто дивилася на неї.

— Софі, це називається секс. Зазвичай після нього не викликають адвоката.

— Дякую. Добре, що в мене є подруга, яка в критичний момент здатна правильно поставити діагноз.

Я вже хотіла засміятися, але не стала. Бо вона не сміялася. І тоді я зрозуміла: справа справді була не в тому, що вони провели ніч разом.

Софі ніколи не була легковажною. Вона могла фліртувати, могла захопитися чоловіком, могла піти на побачення просто тому, що їй було цікаво. Але якщо вона сиділа зараз переді мною з таким обличчям, значить, Деніел зачепив її значно сильніше, ніж вона планувала.

— Розповідай.

Вона на мить замовкла.

— Мені з ним добре, Еллі. От просто… добре. Я не думаю весь час, що треба сказати, як виглядати, коли засміятися. Можу говорити дурниці, можу мовчати. Він не намагається мене вразити. Не грає когось. Принаймні мені так здається.

Я нічого не сказала, дозволяючи їй договорити.

— А сьогодні вранці він встав раніше за мене. Я прокинулася, а він приніс мені каву.

Я чекала продовження. Його не було.

— І?

— Що «і»?

— Софі, ти щойно повідомила мені, що провела ніч із чоловіком, а тепер із таким виразом обличчя розповідаєш про каву. Я намагаюся зрозуміти, де саме тут сюжетний поворот.

Вона подивилася на мене майже сердито.

— Я один раз сказала йому, яку люблю.

Тепер я замовкла.

— Коли ми тільки познайомилися, — продовжила вона тихіше. — Ми сиділи в кафе, я замовила собі каву й сказала щось про те, що не можу пити її надто солодкою. Один раз, Еллі. Я сама вже забула ту розмову. А він запам’ятав. Сьогодні просто поставив чашку біля мене — і там було все саме так, як я люблю.

Ось тепер я зрозуміла. Не кава. Ніколи справа не була в каві. Софі просто вперше за довгий час зустріла чоловіка, поруч із яким відчула, що її не лише бачать. Її слухають.

Я знала цю жінку з підліткового віку. Бачила її закоханою, розчарованою, злою, щасливою. Бачила, як вона закінчувала стосунки й через два дні вже могла сміятися з цього за келихом вина.., але такою я її не бачила давно.

— Він тобі вже не просто подобається, — сказала я.

Софі опустила очі до свого стаканчика.

— Оце мене й лякає.

Я простягнула руку через стіл і накрила її пальці своїми.

— А чого ти боїшся?

— Що я собі все придумала. Що для нього це може бути просто… добре проведений час. А я вже ловлю себе на тому, що чекаю його повідомлень. І коли телефон мовчить, думаю, чому він не пише. Це жахливо дратує.

Я усміхнулася.

— Особливо коли ти все життя пишалася тим, що тобі ніхто не потрібен.

Вона фиркнула, але пальців з-під моєї руки не забрала.

— Саме так.

— Тоді не вигадуй наперед того, чого ще не сталося. Тобі добре з ним?

— Дуже.

— Йому добре з тобою?

Софі трохи подумала й кивнула.

— Думаю, так.

— От із цим поки й живи. Решту вирішуватимеш тоді, коли буде що вирішувати.

Вона подивилася на мене й нарешті усміхнулася по-справжньому.

— Коли ти встигла стати такою мудрою?

— Між заміною гальмівних колодок і обідом. У мене сьогодні продуктивний день.

Софі тихо засміялася, а я відчула, як остаточно відпускає напруга. Ми розгорнули бутерброди. Кілька хвилин говорили вже про щось зовсім інше, поки вона раптом не подивилася на мене поверх стаканчика.

— А в тебе?

— Що в мене?

— Не прикидайся. Як у тебе з Нейтаном?

Я вже відкрила рот, щоб відповісти щось легке й безпечне, але слова чомусь не прийшли.

Перед очима натомість виник Нейтан, який кілька днів тому забіг у майстерню буквально на сім хвилин, бо їхав на зустріч. Поставив переді мною їжу, забрав із моєї руки викрутку й сказав, що поверне її тільки після того, як я з’їм хоча б половину.