РОЗДІЛ 9 Нейтан

Я керував компанією, підписував контракти, від яких у деяких людей починали тремтіти руки, і регулярно сидів за одним столом із чоловіками, котрі вважали посмішку проявом слабкості.

Але того вечора я вже втретє поправляв комір сорочки перед дзеркалом і намагався переконати себе, що вечеря з батьками Еллі — це всього лише вечеря.

Проблема була в тому, що я знав: це не просто вечеря. Кілька тижнів  тому ми ще сиділи в кафе й перевіряли одне одного на придатність до другого побачення. Потім був її мотоцикл, будинок Деніела з меблями, які, здається, пережили кілька економічних криз, наше друге побачення, випадкова зустріч з Евелін…

А потім я її поцілував. Від самого спогаду кутики моїх губ поповзли вгору. Це сталося біля її мотоцикла. Ми вже хвилин десять прощалися, хоча обом давно було зрозуміло, що ніхто нікуди особливо не поспішає. Еллі щось розповідала, я майже не слухав, тому що дивився на її губи й думав, що в двадцять дев’ять років чоловік уже мав би вміти просто поцілувати жінку, не влаштовуючи перед цим внутрішню нараду. Тож я перестав думати. Просто нахилився й поцілував її.

Еллі замовкла посеред слова. На одну коротку секунду завмерла, а потім її долоня лягла мені на груди, пальці стиснули тканину сорочки, і вона відповіла. Усі мої сумніви на цьому закінчилися. Я притягнув її ближче, відчув, як вона піднялася навшпиньки, і подумав, що цей вечір усе-таки мав шанс завершитися дуже красиво.

А тоді Еллі гикнула. Просто мені в губи. Я відсахнувся від несподіванки. Вона теж. Ми кілька секунд дивилися одне на одного. Щоки Еллі почали повільно рожевіти.

— Не смій.

Я стиснув губи.

— Я нічого не сказав.

— Але зараз скажеш.

— Я взагалі-то намагаюся поводитися як джентльмен.

— Тоді намагайся мовчки.

Вона випросталася, зробила глибокий вдих і з дуже серйозним обличчям затримала дихання. Я терпляче чекав. Секунд п’ять. Сім. Десять. Еллі видихнула, задоволено кивнула й подивилася на мене.

— Все.

І знову гикнула. Я не витримав. Сміх вирвався раніше, ніж я встиг його зупинити.

— Нейтане!

— Вибач. — Я спробував опанувати себе, але її обурене червоне обличчя робило ситуацію безнадійною. — Я справді намагаюся.

— Погано намагаєшся.

— Просто я ще ніколи не справляв такого враження на жінок.

Вона втупилася в мене.

— Ти зараз серйозно пишаєшся тим, що довів мене до гикавки?

— Я намагаюся знайти позитив.

— Знайди його мовчки.

Вона розвернулася до мотоцикла, а я встиг схопити її за руку.

— Куди?

— Додому. Переживати свою ганьбу на самоті.

Я підтягнув її назад.

— Еллі.

— Що?

— Іди сюди.

— У мене гикавка.

— Я в курсі.

— Це не романтично.

— Після столу, який намагався нас убити, мої стандарти романтики стали значно гнучкішими.

Вона пирснула. Я знову нахилився до неї, і цього разу Еллі сама обхопила мене руками за шию. Другий поцілунок був ще кращим. Рівно до того моменту, поки вона знову не гикнула.

Ми обоє завмерли. Еллі повільно відкрила очі. Я подивився на неї. Вона на мене. І ми одночасно розсміялися. Вона сховала почервоніле обличчя в мене на грудях і крізь сміх пробурмотіла:

— Я тебе ненавиджу.

— Судячи з останніх двох хвилин, у мене є аргументи проти цієї версії.

Вона підняла голову.

— Не зловживай своїм щастям.

Я поцілував її в лоб.

— Навіть не думав.

Звичайно, я думав. І саме тоді, стоячи біля її мотоцикла й сміючись із жінкою, яку щойно цілував, я вперше відчув, наскільки далеко все це зайшло. З нею навіть незручні моменти не хотілося виправляти. Їх хотілося запам’ятовувати. А тепер я їхав знайомитися з її батьками. І чомусь це нервувало мене значно сильніше, ніж гикавка.

Будинок її батьків виявився саме таким, яким я чомусь його уявляв: невеликим, доглянутим, трохи старшим за сусідні, з широкими сходами, вазонами біля дверей і гаражем збоку. На гараж я подивився першим. Еллі це помітила.

— Навіть не думай.

— Про що?

— Проситися туди раніше, ніж привітаєшся з моєю мамою.

— Я взагалі нічого не сказав.

— У тебе дуже балакуче обличчя.

Я машинально торкнувся коміра сорочки. Еллі зупинилася на сходах і примружилася.

— Ти нервуєш?

— Ні.

— Нейтане.

— Трохи.

Її обличчя миттєво розпливлося в задоволеній усмішці.

— О, це треба запам’ятати.

— Навіть не починай.

— Чоловік, який сидить у красивому офісі, керує людьми й укладає контракти, боїться моєї мами.

— Твоя мама мене не хвилює.

— Ага. Значить, тато.

Я подивився на неї. Вона задоволено кивнула.

— Так і знала.

— Я його не боюся.

— Звичайно. Ти просто втретє поправив комір за останні дві хвилини.

Я опустив руку.

— Відчиняй двері.

Вона засміялася й зайшла першою.

— Ми прийшли!

— Взуття! — одразу долетіло з кухні.

Еллі застигла просто посеред передпокою.

— Мені двадцять вісім років!

— І ти досі приносиш пів вулиці на підошвах!

Я не втримався й засміявся. Еллі повернула до мене голову.

— Ні слова.

— Я мовчу.