РОЗДІЛ 8 Еллі

У ту кав’ярню я зазвичай заходила по дві речі: каву й сендвіч. Іноді ще по шматок шоколадного торта, якщо день був особливо паскудним і організм вимагав компенсації. Цього разу день був цілком нормальним, тому я чесно обмежилася сендвічем.

Кав’ярня була невеликою, затиснутою між офісною будівлею й магазином побутової техніки. Тут ніколи не було особливо тихо чи вишукано, зате годували нормально, кава була хороша, а персонал давно звик до людей, які забігали сюди в робочому одязі, з телефонами біля вуха й обідом тривалістю рівно стільки, скільки дозволяв начальник.

Я стояла в черзі й роздивлялася сендвічі за склом, коли чоловік переді мною вирішив одночасно йти, читати щось у телефоні й нести повну чашку кави. Ідея виявилася невдалою.

Він навіть не помітив прибиральницю, яка саме проходила повз зі шваброю й невеликим візком. Врізався в неї плечем, чашка смикнулася в його руці, кришка злетіла, а половина кави опинилася на рукаві його світлої сорочки.

— Ви що робите?!

Я підняла голову. Прибиральниця — невисока жінка років шістдесяти — розгублено відступила.

— Перепрошую, але ви самі…

— Я сам? Ви в мене врізалися!

О. Ну звичайно. Телефон досі був у його руці. Жінка подивилася на нього, потім на свій візок, який стояв збоку від проходу.

— Я вас навіть не бачила. Ви йшли й дивилися в телефон.

— То треба дивитися, куди ви їдете зі своїм візком!

У кав’ярні стало трохи тихіше. Не зовсім. Кавомашина продовжувала шипіти, хтось біля вікна говорив телефоном, але люди вже почали озиратися. Прибиральниця почервоніла.

— Я стояла.

— Не треба мені розповідати, що ви робили. Покличте менеджера. Негайно.

— Вона справді стояла, — пролунав спокійний жіночий голос.

Я озирнулася. За одним зі столиків сиділа жінка в елегантному світлому пальто. Перед нею стояла чашка кави й лежав телефон. Я бачила її ще коли зайшла, але не звернула особливої уваги. Тепер звернула.

Жінці було трохи за п’ятдесят. Доглянута, впевнена, дуже спокійна. Вона навіть не підвищила голосу. Чоловік повернувся до неї — і я майже фізично побачила момент, коли він оцінив пальто, сумку на сусідньому стільці й загальний вигляд жінки. Його тон змінився миттєво.

— Перепрошую, пані , але ви, мабуть, не бачили всього.

Я підняла брови. Цікаво. Щойно було «ви що робите?!», а тепер уже «перепрошую, пані ».

— Навпаки, — відповіла жінка. — Я сиджу тут достатньо довго й чудово бачила, як ви йшли, дивлячись у телефон. Ця жінка стояла на місці.

— Я розумію, що вам могло так здатися…

— Мені не здалося.

Він натягнуто посміхнувся.

— Не хочу з вами сперечатися.

— Це чудово, бо сперечатися тут, власне, немає про що.

Я опустила голову, ховаючи усмішку. Вона мені вже подобалася. Чоловік, здається, зрозумів, що підтримки не отримав, і знову повернувся до прибиральниці.

— У будь-якому разі хтось має відповісти за мою сорочку.

— Напевно, той, хто дивився в телефон замість дороги, — сказала я.

Тепер повернувся вже він. І незнайомка за столиком теж.

— Перепрошую?

— Будь ласка.

— Я не з вами розмовляв.

— Знаю. Але ви так голосно розмовляєте, що це вже майже групова бесіда.

За сусіднім столиком хтось пирхнув. Чоловік подивився на мене так, ніби тільки зараз помітив. Джинси, робоча куртка, волосся у хвості — нічого, що могло б перевести його в режим «перепрошую, пані». Тому для мене окремого режиму ввічливості не знайшлося.

— Дівчино, не втручайтеся в те, що вас не стосується.

— Я б із задоволенням. Але я стою за вами в черзі, а ви вже хвилин п’ять пояснюєте всій кав’ярні, як програли двобій власній чашці кави.

Жінка за столиком опустила очі. Плечі в неї здригнулися. Ага. Сміється.

— Вам смішно?

— Тепер уже трохи.

— Вам би не завадило навчитися поважати людей старших за себе.

Оце вже було цікаво. Я подивилася на прибиральницю. Потім на жінку за столиком. І нарешті знову на нього.

— Почекайте. Тобто ця жінка, — я кивнула на прибиральницю, — достатньо молода, щоб на неї кричати перед усією кав’ярнею. А ця, — я перевела погляд на незнайомку, — раптом стала «пані», щойно ви побачили дороге пальто?

Його обличчя змінилося.

— Я не це мав на увазі.

— А прозвучало саме так. Тому перш ніж учити мене поважати старших, спробуйте самі розібратися, що таке повага. Бо, наскільки я знаю, її не видають разом із дорогим одягом.

Тиша цього разу стала майже повною. Жінка за столиком уже навіть не намагалася приховати усмішку. Чоловік відкрив рота, але саме в цей момент підійшов менеджер. На щастя, біля каси була камера.

Ще за кілька хвилин питання було закрите остаточно: прибиральниця справді стояла, а наш постраждалий герой ішов, втупившись у телефон, і сам у неї врізався.

Він пішов без вибачень. Я чомусь навіть не здивувалася. Прибиральниця почала витирати підлогу, але жінка в світлому пальті підійшла до неї першою.

— Анно, залиште це на хвилинку. Ви не винні.

Жінка здивовано підняла голову.

— Ви пам’ятаєте моє ім’я?

— Звичайно. Минулого місяця ви знайшли мою сережку під столиком.

Анна усміхнулася. Я дивилася на них і відчула, як у мені щось тихо стало на місце. Багато людей чудово пам’ятають імена тих, хто може бути їм корисним. Значно менше пам’ятають ім’я жінки, яка миє підлогу в кав’ярні. Коли Анна відійшла, незнайомка повернулася до мене.